Розділ 1, в якому ви знайомитеся зі мною

Присвячую моїм любим друзям, які

завжди допомагають мені в «темні часи»:

Людмилі Іванівні Редько,

Петру Ігнатовичу Круку,

Анні Петрівні Крук.

Дякую, що ви всі завжди поруч зі мною

     Вітаю! Мене звати Данило Романович Гончаренко. І нещодавно я вбив мільйони людей. Але усе за своєю чергою.

     Мені 13 років. Живу я разом із татком. Він у мене дуже класний і винайшов найчудовішу у світі річ – машину часу. Щоправда, ця машина працює не так, як у фантастичних фільмах чи книгах…

    Моя мама живе не з нами. Насправді, я взагалі не певен, чи вона жива. Коли я питаю про неї у татка, він відводить погляд і каже, що вона працює десь у Євросоюзі, може, в Італії. Але ж, вона мала б сумувати за мною та постійно дзвонити, чи розмовляти по скайпу, так? Що дивно - хтось присилає мені подарунки на свята.

    Я думаю так: вона працює на секретну службу, тому не може зв’язатися зі мною. Хоча, іноді мені здається, що можливо вона хворіє і лежить у спеціальній лікарні. Принаймні, на це часто натякає мені вчителька хімії, коли я не розумію якусь формулу. Хімічка підходить до мене і каже: “Ти, Гончаренко, ідіот, абсолютний бовдур. Іноді я думаю, що тобі немає місця серед нормальних людей”.

     У сусідній квартирі живе Тітонька Марта – молодша сестра татка. Це дуже добре, бо:

вона сама по собі;

і ми самі по собі.

Але завдяки тому що квартири поруч, Тітонька Марта допомагає мені вести домашнє господарство і допомагає таткові із “прибульцями”. Вона одна, бо її перше кохання (його звали – Михась, я це вже запам’ятав) утопилося у підлітковому віці. Особисто я вважаю, що їй просто подобається бути самою. Я от, вже й не пам’ятаю ім’я свого першого кохання з дитячого садочка.

    У мене є найкращий друг - Ілля Білоус. Він такий же невдаха, як і я. Тобто, я не вважаю, що ми обидва невдахи, але в школі про це, поки що, не здогадуються, бо ми не дуже популярні.

     Як ви вже, мабуть, здогадалися, мій татко - фізик. Він викладає фізику у нашому університеті, а у вільний час використовує свою машину часу. Він її винайшов сам. Чесно. Але для того, щоб надати пристрою кінетичну, а може потенціальну, коротше кажучи - якусь енергію, йому був необхідний надпотужний двигун. Зараз таких ще не роблять, але він знайшов.

   Коли я його питаю, де він його взяв, татко посміхається та каже, що йому двигун дала наша родинна Берегиня. Ні, ну ви таке чули? І це каже – науковець-фізик!

   Хто такі Берегині, я точно сказати не можу. Я пошукав в Інтернеті, але відомості про них різні: від охоронців родини до русалок. Тож, я думаю, татко мав на увазі якусь фею (хоча, їх також не існує).

     День, коли я вбив мільйони людей, розпочинався, як завжди, і не віщував нічого катастрофічного. Хоча, маю визнати, вставати рано-вранці до школи, для мене - майже катастрофа. Тітонька Марта зварила мені на сніданок сосиску та підігріла гречану кашу. Я ледь усе це проковтнув, із закритими очима, та поплентався вдягати шкільну форму – дуже колючий та незручний піджак із такими ж штанями. Хоча навіщо я це пояснюю, ви ж і самі розумієте, що в спідниці в школу я не ходжу.

    Ілля вже чекав на мене біля під’їзду. Він буркнув привітання та був якійсь похмурий, - мабуть відчував наближення катастрофи, - хоча для нього це постійний настрій.

     Не встигли ми переступити поріг класної кімнати, як на Іллю одразу ж налетів Ростислав Рушниця та почав вимагати домашнє завдання з алгебри.

    - А не даси списати, я тебе…, - і він красномовно помахав своїм величезним кулаком біля носа нещасного Іллі. Мій друг зітхнув та поліз до наплічника, по зошит. Зрештою, це не була така вже й ганьба, бо у нашому класі всі дають списати Ростиславу: хлопці від небажання бути побитими, а дівчата від любові. Рушниця займається боксом і йому пророкують блискуче майбутнє чемпіона. Особисто я би був щасливіший, якби він не був чемпіоном, але був би значно приємнішою людиною.

    - Ех, - розпачливо зітхнув Ілля та почав гризти нігті,  – якби ж тоді тата не звільнили, у мене був би чорний пояс з карате! Тоді б я показав Рушниці!

     Декілька років тому, у нашому місті закрили велике підприємство, багато людей залишилося без роботи. Серед них був і батько Іллі. Він (батько, не Ілля) довго не міг влаштуватися і став дрібним підприємцем: гроші є, але дуже невеликі. Тож, моєму другові довелося забути про навчання у клубі карате. Через це він постійно потрапляє у неприємності.

    - Не сумуй, - спробував я підбадьорити Іллю, - кар’єра спортсмена короткотривала, а ти станеш великим математиком, чи фізиком і отримаєш Нобелівську премію. Рушниця ще буде казати: “А я колись навчався в одному класі з великим Іллею Білоусом”. – Але Ілля навіть не посміхнувся, чорний пояс для нього ідея-фікс.

    Не знаю, що там і як списував Рушниця, але він отримав п’ятірку за домашнє завдання. На Іллі це також відобразилося, утім про це я дізнався лише ввечері. А поки що, я вирішував свої власні проблеми – намагався перестрибнути через козла.

     Не можу сказати, що я повний лузер у фізкультурі, - бігаю я, наприклад, доволі швидко, - але перестрибувати через козла, коня та жердину для мене – гірше не вигадаєш. Татко сміється з мене, він каже, що при виді перешкоди у мене прокидається генетична пам'ять тих моїх пращурів, які мали крила. Не знаю, кого він має на увазі, може Археопте́рикса?