Глава 6

Прокинувся Кит від дратівливої метушні й шереху шурхоту поблизу. Насилу розліпивши очі, наткнувся поглядом на підозріло бадьору, сповнену сил і енергії Ольгу, яка застеляла ліжко.

— Котра година? — невдоволено прохрипів Кит.

— Сьома ранку, — бадьоро відгукнулася Оля. — Доброго ранку!

— Ні фіга не добрий, — пробурчав хлопець.

Вона розсміялася.

— Хто рано встає... — почала відоме прислів’я.

— Той усіх бісить, — невдоволено буркнув він, закриваючись подушкою.

Але сон уже не йшов. Пихкаючи й бурчачи, покрутився ще трохи на незручному матраці, і змушений був відкинути подушку.

Виявилося, що Оля сиділа на краю свого дивана й уважно дивилася на нього. Чомусь йому подумалося, що й живе вона ось так само, обережно, на краєчку власного життя, наче весь час невпевнено питає в долі дозволу на кожну свою дію.

— Як тобі вид, що відкривається на сонного мене? — самовпевнено усміхнувся.

Оля підібгала губи.

— В’ялий, скуйовджений, невмитий, — безжально констатувала. — А я тільки зараз зрозуміла, що з необхідного для тебе у мене є тільки гребінець.

— Отже, купимо, — за звичкою легко заявив Кит, і тут же зупинився. — Це що, теж із тих двох тисяч?

Ольга мовчки кивнула, дивлячись на нього майже зі співчуттям.

Роздратований і з новою силою розлючений на батька, Микита пішов у душ. Йому й на думку не спало запитати, чи потрібна ванна Ользі. У кожного ж має бути своя. Які проблеми?

Уже виходячи з ванної, змушений був констатувати, що в нього немає абсолютно нічого. Навіть елементарного змінного одягу та спідньої білизни. Про це й повідомив, розгублено розводячи руки.

— Не можу ж я два дні поспіль ходити в одному й тому самому.

Оля здавлено хихикнула.

— Ну, звісно, — підозріло поспішно погодилася дівчина, виходячи в кухню, звідки донісся її приглушений сміх.

— Що такого смішного я сказав? — обурився Мик, приєднуючись до неї.

— Тобі треба перечекати всього сім днів. Один із яких уже минув, — пояснила Ольга. — Білизну ми тобі, звісно, змінну купимо. А одяг можу ввечері просто випрати. До ранку висохне й одягнеш чистий знову.

— Послухай! — спалахнув Кит. — Я можу їсти макарони, які ти робиш майже так само непогано, як у ресторані. Але я не можу ходити, як бомж.

— А тепер ти послухай! — розлютилася у відповідь Ольга, яка вже встигла звикнути до нього.

Тепер повернулося колишнє ставлення до пересиченого вседозволеністю і безмежними можливостями самозакоханого нахаби.

— Ти, звісно, не винен, що народився із золотою ложкою в роті...

— А що в цьому взагалі такого поганого? Чому ти на мене наїжджаєш? Так, мої батьки багаті! І дідусь із бабусею теж багато чого можуть собі дозволити. Вони що, від цього стали гіршими, ніж ти зі своїми макаронами?

Оля почервоніла від образи й обурення, безпорадно стиснула руки в кулачки. Притягла до кухні свій старенький ноут і з гуркотом поставила його на стіл.

Микита з подивом глянув на дівчину, через що навіть забув, що сердився на неї й з якої саме причини.

Вона швидко увела пошуковий запит і з радісним виглядом повернула монітор до молодика.

— Дивись уважно! — веліла Оля. — Бачиш?

— Бачу маячню якусь. Це що?

— Це норми, встановлені людьми, на кшталт твого татка дорогоцінного.

— Які нафіг норми, й до чого тут мій одяг? — обурився було Мик, машинально вчитуючись у текст і вдивляючись у інфографіку.

Два шампуні на рік, шість трусів на рік. Пальто на сім років, а одні штани на чотири. Шість книжок на рік? Серйозно? Посуд на десять років, а меблі — на двадцять або навіть двадцять п'ять. Хто підраховував цю ахінею, далеку від навіть найбіднішої реальності? Один туалетний папір на місяць? Одне мило?

— Та годі... — це він вражено мовив уже вголос.

— Тобто, джинси ми мали б купити тобі через три роки наступні. Коли ці зносиш, — припечатала Оля, закриваючи кришку ноутбука.

Микита замовк. Він звернув увагу не тільки й не стільки на описані нею жахливі реалії, скільки на власну реакцію, на припущення про спільні покупки з нею через три роки. Тоді йому буде вже тридцять.

— А прати як? — усе ж запитав тихенько, не піднімаючи очей.

Найгидше, що батько справді обговорював щось подібне з мамою, коли ухвалювали черговий споживчий кошик. Покращений. Хоча до політики стосунку не мав, але розмах корпорації мимоволі змушував політику рахуватися з бізнесом, питати їхню думку, враховувати її. Мик не заглиблювався. Чому йому здавалося, до цього кошика входить дорогий коньяк і відпочинок на островах не рідше, ніж раз на пів року?

— Оль, а давай сьогодні в кіно сходимо. У мене голова вже від цього всього пухне, — заблагав.

Замість відповіді Васько знову відкрила перед ним ноутбук. Скролінг. І ось уже перед ним чергова інфографіка.