Глава 3

— Та твою ж!.. Єгоричу, я не зрозумів. Ти забув, скільки разів я тебе виручав? — Микита міряв кроками зупинку, відмахуючись від обурених людей, які чекали на свій транспорт.

Та що вони всі заважають йому розмовляти! І Єгор ще... Теж мені, друг називається! Ну, батьку, ну, почекай...

Варто було йому вийти з будівлі батьківської компанії й попрямувати до автомобіля, як водій із винуватим виглядом сів у до машини й відчалив просто перед його носом у невідомому напрямку. На всі обурення сина в месенджері батько коротко відповів, що корисно ходити пішки.

Чудово, він викличе таксі. Тільки от халепа, готівки немає, а карти, як і раніше, заблоковані. І він би сприйняв ці дрібниці спокійно. Налаштував навігатор, вибудувавши маршрут до будинку друга. Виявилося, що далеко. Громадський транспорт? Знову прив’язка до грошей. Вирішив зателефонувати другу, щоб той під'їхав сам і підкинув грошенят. Але ось вона, вишенька на торті! Татусь і сюди дістався вже. Виявляється, заборонив другу втручатися в цю історію під страхом звільнення. Друг працював у батька одним із заступників.

— Микита, ти вибач, але твій тато висловився гранично ясно. Я втрачу роботу, якщо дам тобі хоч копійку. А мені, на відміну від тебе, працювати треба. Інакше я не зможу вилікувати маму й оплатити її реабілітацію після операції. І квартиру оплачувати. Та й узагалі.

— Та пішов ти! Друг називається... — в серцях буркнув Бабко-молодший.

— Зачекай! Не вимикайся, — раптом вигукнув Єгор. — Я придумав, як хоч трохи полегшити твої страждання. Багато грошей у мене немає. А заборона стоїть тільки на готівку, але я можу оплатити щось першої потреби, якщо скинеш мені реквізити. Їжу тобі замовити, наприклад.

— Куди замовити? — скипів Микита. — Я щойно дзвонив додому, щоб з'ясувати, куди змився водій.

— І що? — друг задумливо почухав потилицю, автоматично киваючи секретарю, який приніс документи на підпис.

— Будинок мені теж на тиждень закритий.

— Ох ти ж халепа! — здивовано протягнув Єгор. — А ночувати тобі де тоді?

— Ось і я думаю, що татухен загрався трохи.

— Спробую поговорити з ним, Кит, — сміливо запропонував співрозмовник, вирішивши заступитися за друга.

— Та не треба, — миттю подобрішавши, запротестував Микита. — А то й справді ще звільнить. І яка тільки муха його вкусила?

— Якщо чесно, — зам'явся Єгор, — тобі й справді пора б уже за голову взятися і почати займатися якоюсь серйозною справою.

— Щоб як ти, цілими днями на роботі? — фиркнув він.

— Взагалі-то люди так і живуть.

— Я на таке не підписувався! — твердо заявив Микита і відключився. Сердито штовхнув якийсь камінь, і той влучив просто в щиколотку невиразної на вигляд дівчини, яка занесла ногу для посадки в маршрутку.

Вона зашипіла від болю й обернулася з незадоволеним виразом обличчя, шукаючи очима кривдника. Десь він уже бачив цю міль сіру.

Оля здивовано глянула на сина Валерія Яковича, який сиротливо стояв на зупинці. Напевно, йому ще не повідомили про подальшу долю. На секунду стало шкода молодого чоловіка, який загублено дивився в порожнечу. Але вона тут же нагадала собі про його попередню поведінку. Нічого, нехай помучиться трохи. Добереться, тут недалеко.

Серце дряпнула зацькованість, що промайнула в його виразних великих очах. Він не схожий був на жорстоку чи злу людину. Можливо, просто ще не нагулявся. Утім, зовнішність оманлива. А в багатих свої примхи та методи виховання. Їй головне вижити самій. Для цього всього-то й треба, що протриматися тиждень у товаристві розпещеного хлопчиська. Це точно не може бути важче, ніж пройти співбесіду й отримати роботу в компанії його батька.