— Валерію Яковичу, до вас... — тоном офісної спокусниці почала секретарка, але її одразу ж відштовхнув убік молодик не при собі, що перебував у вкрай розладжених почуттях.
— Я не зрозумів, тату! Це що за фігня? Мій рахунок заблоковано, і я тут червонію перед красунею, яку сьогодні гуляю! Уяви мої відчуття, коли приносять рахунок у ресторані, а всі карти заблоковані!
— Дуже добре уявляю, — хмикнув немолодий чоловік, який сидів біля вікна за масивним столом із червоного дерева. Він перевернув ручку догори дриґом і кілька разів задумливо постукав нею по стільниці.
— Ну так подзвони в банк і владнай це! Зі мною вони говорити відмовляються. Нібито це твоє розпорядження! — прикро пихнув син, ввалюючись до кабінету батька без дозволу гепаючись на широкий шкіряний диван.
Терпіти не міг інтер'єр батьківського кабінету, надто масивний, химерний. Жодної легкості й елегантності. Ніби старий мафіозі, який застряг у далеких вісімдесятих.
— Зовсім не нібито, — спокійно пояснив Валерій, з цікавістю роздивляючись сина, що нахабно розвалився на дивані для відвідувачів.
Поведінка єдиної дитини вкотре переконувала його в правильності прийнятого рішення.
— Що ти хочеш цим сказати? — насторожено перепитав молодий чоловік, продовжуючи тріпати й без того скуйовджену шевелюру.
Секретарка, що застрягла на порозі, з цікавістю вслухалася в кожне слово, щоб уже за п'ять хвилин рознести офісом свіжі плітки зі швидкістю лісової пожежі. За її спиною невпевнено маячила відвідувачка, про прибуття якої й хотіла повідомити довгонога красуня з приймальні.
— Настя, зачини двері. З того боку, — втомлено попросив шеф, передчуваючи бурю, яка ось-ось мала вибухнути й спробувати змести все на своєму шляху.
Минулого разу на прохання зачинити двері племінниця, протеже дружини, зробила це зсередини, неабияк здивувавши та повеселивши іноземну делегацію, яка збиралася підписати контракт із його компанією. На їхнє рішення це не вплинуло, але анекдоти в народі складати все-таки стали.
Коли дівчина неохоче прикрила за собою двері, батько обдарував сина важким поглядом з-під широких, майже ведмежих, брів.
— Чи не зарано для ресторану? — недвозначно глянув у бік настінного годинника, який відбив без чверті одинадцяту.
Отже, здобувачка пунктуальна. Шкода такій відмовляти, у неї багато позитивних якостей. Але, на жаль, відсутня головна — геніальність. А йому потрібні в компанію тільки такі фахівці — виняткові у своєму роді.
— Крім того, вчора я, здається, гранично чітко позначив свою позицію. Ти берешся за голову, і я зберігаю доступ до сімейних рахунків. Або зберігаєш колишній спосіб життя. Але тоді я перекриваю тобі фінансовий кисень. Була така розмова?
Микита спробував пригадати, що саме товкмачив йому батько, коли він за звичкою думав про щось своє, не особливо вслухаючись у суть завченого монологу.
— За три роки тобі тридцять, — повчально вимовив Валерій Якович Бабко, піднімаючись з-за столу, щоб обійти його і притулитися до нього з іншого боку. — Що ти зробив за ці роки? Чого встиг досягти? У моїй компанії є голови відділів, яким двадцять п'ять років, є рядові фахівці твого віку, які подають надії й щомісяця приносять у свої сім'ї кругленькі суми, які я плачу їм за ідеально виконану роботу.
— Хочеш зробити з мене таку ж слухняну собачку? — криво усміхнувся син.
— Хочу побачити, що мені вдалося зробити з тебе людину, а не марнотрата й шибеника, — невдоволено кинув чоловік.
— Ну знаєш! — тут же спалахнув юнак.
Слова для заперечень застрягли кісткою в горлі, варто було згадати, що саме так йому сказала красуня, кулею вилетівши з ресторану, коли карти виявилися заблокованими.
— Батьку, — зробивши глибокий вдих, почав примирливо Микита. — Ти, напевно, забув, що і я пропонував тобі свій бізнес-план, який ти зарубав на корені, навіть не пояснивши, що тобі не підійшло.
— Це ти про той шкільний проєкт п'ятикласника фінансової академії? — презирливо скривився бізнесмен.
— Так, може, хоч тепер поясниш, що там тобі не підійшло?
— Підійти проєкт має тобі, — відрізав чоловік. — Бо саме тобі підіймати свою справу. Я не буду все життя з тобою няньчитися.
Обидва чоловіки, сердито пихкаючи, мовчки мірялися силами, свердлячи один одного очима.
— Ти не поступишся, так? — приречено здався Микита.
Батько похитав головою з виглядом тріумфатора. Дотиснути навіть без слів він міг будь-кого. Тільки із сином доводилося возитися довше, ніж з іншими.
— Ну і що ти хочеш?
— Дам тобі тиждень. За сім днів рівно в цей час ти маєш бути у мене в кабінеті з готовим бізнес-планом свого успішного проєкту. Буде проєкт, отримаєш стартовий капітал. Далі сам. Не буде проєкту, підеш шукати роботу. Як усі.
— Смієшся? — недовірливо перепитав молодий чоловік.
Він і минулий бізнес-план виліпив, що називається, на коліні, після чергової безсонної ночі в хорошій компанії. Ідей нуль. Якщо батько припинить фінансування, жити стане ні на що. Він насилу міг уявити себе звичайним офісним клерком. Але ще складніше уявити батька, який би поставив себе перед громадськістю в таке становище, коли рідний син працює на когось іншого. Утім, тепер він бачив, що тато здатен на багато що заради поставленої мети.