Розділ 1.День,коли хаос постукав у двері.

Медді прокинулася від того, що її кіт, на ім'я Пікассо, знову вирішив, що сьома ранку — ідеальний час для марафону по квартирі.

— Ні... — простогнала вона, накриваючи голову подушкою. — Це субота. Люди в суботу сплять.

Пікассо у відповідь стрибнув прямо їй на живіт.

— Ой!

Кіт гордо сів поруч і почав дивитися на неї так, ніби саме вона була винна в усіх його життєвих труднощах.

— Добре, я вже встаю... Тільки перестань дивитися на мене, як податковий інспектор.

Через двадцять хвилин кухня вже нагадувала поле бою.

Медді намагалася одночасно зробити каву, знайти телефон, відповісти подрузі на повідомлення й домалювати ескіз майбутньої картини.

Погана ідея.

Дуже погана.

— Де телефон?..

Вона відкрила холодильник.

— Ні...

Зазирнула в шафу.

— Теж ні...

Почула знайому мелодію.

Телефон дзвонив...

Із морозилки.

— Та ну!

Вона витягла смартфон із відділення для льоду.

— Як ти взагалі сюди потрапив?

Пікассо лише ліниво позіхнув.

— Це був ти?

Кіт демонстративно відвернувся.

— Зрозуміло. Мовчання — знак провини.

Телефон не переставав дзвонити.

— Алло?

— Медді! — пролунав голос її найкращої подруги Емми. — Тільки не кажи, що ти ще вдома.

— Я... майже...

— Виставка сьогодні о десятій!

Медді завмерла.

Повільно перевела погляд на настінний годинник.

09:18.

— Ні...

— Так.

— Ні!

— Так!

— Я спізнююсь!

— Нарешті дійшло.

— Я буду через двадцять хвилин!

— Ти живеш за сорок хвилин звідси.

— Значить... дуже швидко буду!

Вона кинула слухавку.

— Пікассо, аварійний режим!

Кіт навіть не ворухнувся.

Медді бігала квартирою зі швидкістю урагану.

Одягнутися.

Запхати пензлі в сумку.

Не забути запрошення.

Де ключі?

Де ключі?!

Вона перевернула диван.

Підняла подушку.

Зазирнула у вазон.

— Я жартую? Я шукаю ключі в землі?

За хвилину вони знайшлися...

У кишені куртки, яку вона тримала в руках увесь цей час.

— Ідеально...

Вона вискочила з квартири.

Через три сходинки згадала, що забула сумку.

Повернулася.

Знову вибігла.

Знову повернулася.

— Полотно!

Третій раз вибігла.

— Тепер усе.

— Ключі...

Вони залишилися в квартирі.

— Серйозно?!

...

За п'ятнадцять хвилин Медді вже їхала на своєму старенькому велосипеді, натхненно переконуючи себе, що сьогодні точно буде хороший день.

— Нічого не станеться. Просто доїду до галереї. Спокійно. Без пригод.

Наче Всесвіт почув ці слова.

Пролунав дивний звук.

Хр-р-р-р-р...

Велосипед різко сіпнувся.

— Ні, ні, ні...

Ланцюг зіскочив.

Медді ледве втримала рівновагу й зупинилася просто навпроти великої автомайстерні.

На вивісці великими літерами було написано:

«Автомайстерня Тома»

— Ну... хоча б пощастило з місцем, — пробурмотіла вона.

Вона взяла велосипед за кермо й зайшла всередину.

У просторому приміщенні пахло металом, мастилом і свіжозвареною кавою. Усюди стояли автомобілі, акуратно розкладені інструменти й працювали механіки.

І саме в цей момент Медді зачепила колесом металеве відро.

Дзень!

Усі голови повернулися в її бік.

— Ой... Вибачте...

Вона нахилилася підняти відро...

...і випадково зачепила стелаж із порожніми коробками.

Бах!

Коробки посипалися просто на підлогу.

Один із механіків тихо прошепотів:

— Новий рекорд...

У цей момент із кабінету вийшов високий чоловік у чорній футболці з логотипом майстерні.

Його руки були в мастилі, темне волосся трохи розкуйовджене, а погляд настільки спокійний, що одразу викликав повагу.

Він окинув поглядом розкидані коробки.

Потім — велосипед.

Потім — Медді.

І лише після цього важко зітхнув.

— Доброго ранку, — сказав він абсолютно спокійно.

Медді ніяково усміхнулася.

— Якщо чесно... для мене він уже не дуже добрий.

Том мовчки дивився на дівчину.

Вона була невисокою, із розпатланим темним волоссям, зібраним у недбалий пучок, у джинсовому комбінезоні, вкритому різнокольоровими плямами фарби. На носі красувалася маленька жовта цятка, про яку вона здається не підозрювала.

Виглядала вона так, ніби щойно втекла з художньої майстерні... або пережила маленький вибух.

— Чим можу допомогти? — спокійно запитав Том.

Медді широко усміхнулася.

— У мене велосипед вирішив звільнитися від роботи.

Том підняв брову.

— Перепрошую?

— Ланцюг сказав: «Я втомився»... і пішов.

Кілька механіків тихенько засміялися.

Том залишився незворушним.

— Покажіть.

Медді підкотила велосипед ближче.

Том присів навпочіпки й за кілька секунд зрозумів проблему.

— Це п'ять хвилин роботи.

— Ви чарівник?

— Ні. Просто механік.

— Шкода. Чарівники зараз були б кориснішими.

Том ледь помітно всміхнувся, але відразу зробив серйозне обличчя.

«Ні. Не смійся. Вона вже встигла рознести пів майстерні.»

— Посидьте хвилин десять.

— Добре!До речі мене звуть Медді,а вас?

—Том.

— Приємно познайомитись Том.

— Так.Звісно.

Медді озирнулася навколо.

— Нічого не чіпайте, — машинально сказав Том.

— Я схожа на людину, яка все чіпає?

Усі механіки дружно кивнули.

— Навіть не знаю вас... але так, — відповів один із них.

— Зрадники...

Медді слухняно сіла на стілець.

Минуло рівно... двадцять секунд.

— А можна каву?

— Машина там.

— Дякую!

Том подумки вже пошкодував про свою відповідь.

Він саме встановлював ланцюг, коли почув дивний звук.

Пшшшш...

Потім:

Бульк!

А через мить:

— А-А-А!

Уся майстерня одночасно обернулася.