Розділ 2.

Внутрішня розвідка північного королівства була відома своїм професіоналізмом далеко за його межами — світом ширились чутки про тихе військо, що за одну ніч здатне підкорити ціле місто. Втім, потрапити до розвідницьких загонів вдавалося не всім і тільки після виснажливих років тренувань та чималих коштів, витрачених на навчання. Останнє робило професію ледь не недосяжною для простолюдинів.

Водночас, мистецтво розвідин вимагало вправності та постійного ризику — тут інформація важливіша за життя, статки та магію, що вже виглядало не так привабливо в очах потенційних новобранців. Ймовірно, саме тому розвідницькі загони завжди мали меншу кількість солдатів, ніж штурмові чи навіть каральні.

— Вієм, не відставай, — гукнула темноволоса Дана Отая, роздратовано струшуючи з себе липке павутиння. Її голос глухою луною пронісся підземеллям, та дівчина не зважала — знала, що зайвих вух тут немає. — Нам треба впоратися якомога швидше, поки господарі маєтку не повернулися.

— Та знаю я, — відгукнулася напарниця, з цікавістю оглядаючи вологі стіни. Хотіла знайти бодай натяк на приховані пастки, але лишень зітхнула — якщо вони тут і були, то давно вже вийшли з ладу. Закинувши попелясте волосся, зібране в низький хвіст, за спину, Вієм озирнулась до співрозмовниці: — але тут щось дивне. Підземеллям наче давно не користувались, а магію, що пронизує увесь коридор, відчуваю навіть я.

— Магія? — розсіяно повторила Дана, мимоволі роззирнувшись: — гм... я й не помітила. Не хвилюйся, схоже, це фон від зовнішнього бар'єру.

— Припини ловити ґав, — білявка спохмурніла, безшумно крокуючи коридором. — Якщо нас прикінчить якесь хитромудре закляття — ми й посмертно не дізнаємось, що то було, бо я не маг, а ти десь літаєш.

Її буркотіння легко зрозуміти — Реквієм Еар не пощастило народитися магічно порожньою. Таке ставалося вкрай рідко і навіть зараз знайти бодай десятьох не-магів в одному королівстві — практично неможливо. Хтозна, чи було це прокляттям, та вона могла відчувати магію, бачити її, але не користуватись.

— Не бурчи, — Дана відмахнулася від її слів, нарешті помітивши попереду невеликий люк. На мить прикусивши нижню губу, розвідниця, дивуючи сама себе, зненацька зізналась: — я просто... замислилась. Батьки збираються влаштувати оглядини, щоб обрати мені нареченого, хоча Ява досі незаміжня.

Здивовано смикнувши бровою від таких одкровень, Вієм тихо гмикнула. Вона мало знала про старшу сестру своєї суперниці — лише те, що між ними десять років різниці і Ява Отая вже в званні булавного офіцера. Здається, вона теж цілителька, як, в принципі, і всі з роду Отая.

— Це ж лише оглядини, — сказала пошепки, бажаючи заспокоїти напарницю. На завданні сторонні турботи часто вилазили боком. Оглянувши люк, Реквієм знайшла нескладний механізм, який відчиняв замок. — Обери когось і все, будеш вільною до заручин. А потім і передумати можна.

— Знущаєшся? — темно-зелені очі гнівливо спалахнули магією. — Після заручин батьки змусять мене покинути розвідку! Мама вважає, що сестра забагато часу приділяє навчанню резервних загонів Ророса, чим тільки соромить родину поважних вірлянівців, а тому хоча б я маю бути «правильною» донькою Отая.

Почувши її пояснення, Вієм пригадала доволі консервативні звичаї Вірляни — сусіднього королівства, — де жінка не мала права вільно обирати свою долю, і мало не впустила важкезну кришку люка на власну ж голову. Тихо прошипіла якесь прокляття, та все ж уважно оглянула порожню кімнату над підземеллям, перш ніж вивалитись на кам'яну підлогу.

— Твоя мати не допускає думки, що тут, в Роросі, не соромно жити вільною людиною? — запитала, повільно роззираючись. Підземелля привело їх до лабораторії, розташованої на мінусовому поверсі чималого маєтку. — Ви ж не в Вірляні, на біса шлюб?

— Традиції, — зітхнула Дана, вибравшись з підземелля слідом, — від них усе зло. — Від хвилювання кругле обличчя здавалося надто блідим в тьмяному світлі вимкнених кристалів, та дівчина швидко взяла себе в руки, викинувши зайві думки: — ой, та до дідька їх всіх. Краще давай завдання виконувати, ми не можемо останніми прийти.

Знизавши плечима, Вієм не стала нагадувати, хто почав цю розмову. Натомість уважніше придивилась до металевих стільниць та кількох шаф, що займали чи не все вільне місце в невеликому приміщенні.

— Ну, принаймні, нам пощастило з локацією, — гмикнула білявка. — І де тільки чотовий знайшов мапу з цим підземеллям? Це ж справжній скарб.

— Скарб, за який вже мали б стратити, — похмуро відгукнулася лікарка, помітивши в шафах заборонені сувої та книжки.

— Ну, ми тут власне для цього.

Наблизившись до столів, Реквієм здивовано оглянула купу розкиданих паперів з детально описаними результатами нелегальних дослідів. Цього добра справді вистачить для негайної страти, позбавлення титулів та всього майна, ще й нащадки в опалу потраплять.

— Як армія могла пропустити таке?

Риторичне запитання привернуло увагу Дани, що тільки-но завершила встановлювати артефакт на стіні. Той, в свою чергу, обіцяв на декілька хвилин приховати їхню присутність від усіх пошукових та сигнальних заклинань.

— Щось мені здається, до експериментів над людьми причетний не лише барон. Вієм, поглянь сюди. Тут цілий список науковців, що спостерігали за останнім піддослідним.

— І більшість з них — аристократи. Навіть не віриться, що цю справу довірили нам.

Дана згодно кивнула — за останні місяці це було їхнє третє серйозне завдання. Навчання завершилося близько півроку тому, але ніхто не очікував отримати доступ до чогось важливого так скоро.

— Давай швидко, заглушка скоро припине діяти, — кинула лікарка, дістаючи з напоясної сумки невеликий артефакт-монетку.

Це були прості схрони з чималим обсягом пам'яті — вони зберігали всю необхідну інформацію, допоки її не витягнуть. Втім, використовувалися вони лише як розхідники, адже не мали достатнього захисту — переглянути вміст міг будь-хто.

Реквієм послідувала прикладу напарниці, використовуючи не лише схрон, а й власну уважність. Вроджена цікавість не давала спокійно пройти повз, змушуючи запам'ятовувати найважливіші деталі.