Розділ 16.2

Далі їхали спокійно, перейшовши в галоп лише коли сонце піднялося достатньо високо, але ще не перебувало в зеніті. Не дивлячись на положення світила – година вже була досить пізньою, щоб розвідники могли почуватися впевненіше на території невідомої нечисті.

Ще за годину вони дісталися кам'яного лісу, за яким і знаходився Херет. Місцевість спочатку здавалася дивною – замість дерев тут височіли піками природні, кам'яні скелі, оповиті густим плющем. Вони тягнулися високо вгору, відкидаючи довгі тіні, ніби стовбури мертвих дерев.

Старі люди півночі розповідали, що цей ліс з'явився через буйні вітри багато десятиліть тому. Але згодом стихія змінила свій напрямок, тож тепер, крім голих скель, тут росли й звичайні дерева. Та поки що, молоді стовбури здавалися кущами, в порівнянні з кам'яними велетнями.

– Розбийтеся на групи і тримайтеся разом, – наказав Івор, щойно коні заглибилися в ліс. – Ми не можемо зараз ще й на нечисть гаяти час, якщо хочемо повернутися до вечора.

Розвідники мовчки прийнялися виконувати – більше не розбредалися, а трималися поруч одне з одним. Після їхньої подорожі від головного штабу до північної залоги – всі тепер усвідомлювали, наскільки хитрою бувала нечиста сила.

Дехто з хлопців навіть почервонів, згадуючи ті події. Їм пощастило натрапити на лісових мавок, з ніжних рук яких парубки ледь змогли вирватися. В результаті, до залоги прибули останніми, але засмученими не дуже й виглядали.

Майже в цілковитій тиші, яку порушувало лише тихе фирчання коней та цокіт копит, розвідники просувалися вперед. До мертвого міста залишилось ще зовсім трохи.

Дехто, відчуваючи на собі увагу місцевих жителів, що не поспішали показуватися на очі людям, таки не витримав. Солдати звели над усім загоном простий щит, що діяв як оберіг від нечистих. Не те щоб захищав, але відлякував добре.

Занурившись у власні думки, Реквієм увесь шлях до Херета продовжувала шукати найменші шпарини в дивній стіні. Морок не піддавався, аж поки розвідниця не спробувала мімікрувати під його структуру.

Ідея настільки захопила білявку, що та майже одразу прийнялася за роботу. Взагалі, подібна мімікрія була досить небезпечною – Вієм ризикувала втатити частину власної свідомості, яка могла застрягти в «стіні».

Діючи максимально обережно, розвідниці все ж вдалося втілити задумане. Повільно розплющивши очі, вона бачила перед собою не кам'яний ліс чи спини товаришів – Реквієм споглядала мертве місто з білого каменю.

– ... не чіпайте її, – ледь донеслося до свідомості білявки. – Вона сама повернеться.

З цим Вієм повністю погоджувалася. Втручатися в транс було небезпечно – якщо перервати процес, людина могла залишитися «овочем» з розірваною свідомістю. Реквієм навіть не до кінця розуміла, як наважилася на це, ще й в оточенні інших людей, але цікавість стримати не могла.

Херет перед собою дівчина ледь могла розгледіти – все місто, ніби молоком, затягнуло білесим туманом. Вслухалася в чуже гарчання, важкий тупіт та сичання незнайомих створінь.

Але, зрештою, дещо більш дивне привернуло її увагу – тут була глибока ніч. Не ясний день, як навколо невеликого міста, а саме ніч, що тягнулася від куполоподібної стіни мороку в усі боки.

Повільно і дуже обережно виплутавши власну свідомість зі структури куполу, Вієм глибоко вдихнула прохолодне повітря. На обличчя впали перші краплі дощу, дозволяючи остаточно прийти до тями.

– Що ти бачила? – занепокоєно спитав Івор, вдивляючись в її обличчя. Це його голос дівчина чула крізь транс. З іншого боку їхала Демі, готуючись підстрахувати напарницю в будь-яку мить.

– Там купа якихось... тварин чи нечисті, не знаю, – похмуро відповіла Реквієм. – Людей чи титанів я не помітила, місто все ніби в тумані. І ще... за стіною зараз ніч.

– Що значить ніч? – здійняв брови підполковник. – Впевнена, що тобі не здалося?

Роздратовано поглянувши на командира, дівчина ледь стримала бажання вдарити цього красеня. Вона не мала звички говорити щось, в чому не була певною. Навпаки, завжди перевіряла все по декілька разів, перш ніж переповідати будь-яку інформацію.

– Звісно впевнена! Я перевірила двічі – під куполом над усім Херетом зараз ніч. За його межею – ясний... ну, добре, похмурий, але день!

– Це неможливо, – впевнено похитав головою Івор. – Тільки якщо все місто не занурили в якусь часову петлю. Але й це малоймовірно – людям не вистачить сил для подібних маштабів.

– Ми маємо справу не з людьми, – нагадала Демі. – В будь-якому разі, краще не відкидати усі можливі варіанти, доки не зможемо перевірити точно.

Кивнувши на її слова, Івор відправив декількох розвідників вперед, аби перевірили шлях. Наказавши пришвидшити коней, чоловік і сам не став затримуватися.

І зовсім скоро вершники покинули кам'яний ліс, опинившись у відкритому степу. На заході, по ліву руку від розвідників, виднівся гірський хребет, що відділяв континент від холодного океану. А за п'ять сотень метрів попереду, степ обривався глибоким урвищем – саме там, внизу, починався Херет.

Кам'яний ліс залишився позаду, але ще тягнувся праворуч, на схід, де скелі-стовбури вже не були такими високими. Тут група розвідників ненадовго завмерла. Наближатися до мертвого міста без плану було надто ризиково.

– П'ятеро залишаються тут, будете страхувати, – наказав Ізбор, роззираючись навкруги. – Троє з вас триматиме щити над командами, що підуть зі мною вперед, інші двоє – підстрахуєте їх, якщо з тилу полізе нечисть.

Каратовий Лихо нагострив вуха, ніби пес, прислухаючись до навколишніх звуків. Кінь вже передчував небезпеку, але досі не був певен у власних відчуттях, та Вієм завбачливо стисла поводи. Ще не вистачало, щоб її навіжена тварина кинулась давати бій титанам.

– Інші зі мною, але гуртом не тримайтеся – у вас має бути простір для маневрів. Якщо щось піде не так – одразу повертайтеся! Чуєте? Жодних затримок, розмірковувань чи сумнівів – в разі гострої небезпеки кожен сам за себе. Ви маєте відступити та повернутися до залоги навіть з найменшими крихтами нової інформації! Наказ зрозумілий?