Розділ 16.1

Вже на світанку чимала група вершників спрямовувала власних коней в бік Херета. Тварини знервовано похрапували, реагуючи на хижаків – ті не наважувалися наблизитися до людей, але уважно спостерігали за ними на відстані.

Ця вилазка не була схожою на інші. Хоча б тому, що Івор вів свій загін особисто, чим неабияк здивував підлеглих. Але це помітно посилило його авторитет – солдати зрозуміли, що командир не відправлятиме їх на смерть навіть за наказом генерала.

– Вдалося щось дізнатися вчора? – неголосно запитала Реквієм, порівнявшись з напарницею.

Перевівши задумливий, трохи розсіяний погляд на білявку, Демі важко зітхнула. Опустила очі на поводи у своїх руках, захищених шкіряними рукавицями, роздумуючи над відповіддю.

– Крім того, що він зацікавився твоїм тренуванням – нічого підозрілого не помітила, – зрештою вимовила брюнетка. – Але мені видалася незрозумілою його реакція на Переяра, та й сам Велет якось дивно повів себе. До речі, я не знала, що ви з ним знайомі.

Солдат Рута здивовано поглянула на Вієм, яка в цей момент спостерігала за похмурим небом. Скоро знову дощитиме – ранньою весною на півночі така погода була нормальною. В цілому, як і сніг.

– Не повіриш, але, до вчорашнього вечора, ми зустрічалися з ним лише раз і то, волею випадку. Ти сказала, Зенон дивно відреагував на Велета?

– Так, – Демі кивнула. – Коли ви пішли, Власій посміхався, ніби йому справді було цікаво спостерігати за вами двома. Але дивився при цьому як... вибач, але він наче комах побачив.

– В мене склалося те ж саме враження, – гмикнула розвідниця. – Але ми зможемо зробити висновки згодом, як доберемося до Херета. Тоді ж і зрозуміємо, на чиєму боці воює генерал-поручник.

– Хочеш сказати, що він навмисне заганяє наш загін в пастку? Та нащо це генералу?

– Дізнаємося, – Вієм знизала плечима. – Не просто ж так Івор відібрав на сьогодні майже половину загону, ще й особисто очолив вилазку.

– Теж думала про це. Але мене тішить, що він так само не довіряє Зенону.

– Взагалі, приїзд генерала здається дивним. На біса було їхати сюди особисто? Невже не знайшлося жодного помічника?

– Ти не знаєш Івора, – похитала головою демонолог. – Якби не особистий приїзд генерала – наш капітан запросто відправив би дурний наказ під три чорти і далі діяв за власним розсудом. Тож цей візит – просто бажання верхівки проконтролювати Ізбора.

Гмикнувши, Вієм задоволено усміхнулася. Все ж, не дарма вона повірила в цього чоловіка. Здавалося, навіть жаль про несподіване переведення до зовнішньої розвідки остаточно розвіявся. Тут, на північному кордоні, розвідниця виявилася ближчою до мети, ніж коли-небудь раніше, тож не збиралася впускати свій шанс.

Інтуїтивно посиливши власні органи чуття мало не до можливого максимуму, дівчина заплющила очі. Вона намагалася відчути усіх живих істот навколо, адже пам'ятала, наскільки швидко здатні рухатися титани.

Поволі думки повернули Реквієм до того бою зі Станом. Вона намагалася порівняти ауру титана, що був сутністю каменя, з генеральською. Проте, віднайти схожість було складно.

Сріблясто-сіра аура Стана не віддавала таким холодом, як у Зенона. Так, вона була незвичною, але скоріше нейтральною – як природа довкола. Чи як камінь, наділений життям у людському розумінні.

Щодо Власія... Вієм навіть не була певна, чи вірно запам'ятала відтінок його життєвої сили. Розвідниця згадала лише холод, потойбічний та пробираючий до кісток. Звісно, інші люди рідко могли відчути щось подібне, але не маніпулятор її рівня.

Проте, повертаючись до реальності, нічого підозрілого дівчина не помітила. Їх оточували звичайні тварини, птахи та сполохана нечисть. Але дещо таки змогло здивувати розвідницю.

Прискоривши замріяного Лиха, що швидко приноровився до спокійного кроку Арети, Реквієм наблизилася до Івора, який їхав попереду.

– Щось сталося? – запитав чоловік, помітивши підлеглу.

– Якщо я не помиляюся, Херет прямо попереду, вірно?

– Звісно.

– Отже, місто не так вже й далеко звідси, – задумливо кивнула дівчина. Перевела похмурий погляд на здивованого підполковника і, нарешті, пояснила: – я не відчуваю нічого. В сенсі, коли намагаюся віднайти живі аури довкола нас – наштовхаюся на дивну стіну біля самого Херета. Це не магія, хоча й схоже на щільний морок, який відділяє місто від решти територій.

Спохмурнівши, Івор зосередився та внутрішнім чуттям потягнувся до покинутих земель. Реквієм спостерігала за чоловіком, тож одразу помітила, як той потемнів обличчям. Схоже, дивна стіна не пропускала не лише її.

– Херет в семи милях від нас, – промовив Ізбор, – ти впевнена, що змогла дістати до нього?

– Сім милей – це далеко не мій максимум, капітане, – повільно похитала головою Вієм. – За потреби я можу розширити радіус пошуків вдвічі, але морок оточує усе місто. Я досі не знайшла слабкого місця в цьому захисті, навіть не впевнена, що воно є.

– Тоді у нас справді проблеми, – гмикнув блондин, чомусь розслабившись. – Будь насторожі, але поки не розповсюджуйся про цю стіну. Спробуй ще пошукати – може там таки є щілина.

– Добре.

Вієм притримала коня, відстаючи від командира, щоб не привертати уваги товаришів ще більше. Мимоволі почала згадувати всю відому нечисть, щоб зрозуміти, хто взагалі був здатен на подібне. Все ж, морок не був звичайним, інакше не зміг би стримати її.

– Все добре? – напружено запитала Демі, кидаючи погляд то на Ізбора, то на напарницю.

– Поки що так, – обережно кивнула дівчина, помітивши, як спохмурніла демонолог. – Я просто попередила Івора про дещо дивне.

– І що дивного тут може бути? – трохи різкувато уточнила брюнетка, видаючи власні емоції.

– Не тут, – Вієм похитала головою, все ще спостерігаючи за Демі. Важко зітхнула і схилилася до дівчини, тихо додаючи: – досить ревнувати. Єдине, що нас може пов'язувати з твоїм Ізбором – це робота.

– Що за нісенітці? – вигукнула брюнетка, та все ж, її щоки стрімко червоніли, на що Реквієм тільки усміхнулась. – Я нічого такого не...