Розділ 15.2

Задумливо опустивши зброю, Вієм повільно озирнулась, точно знаючи місцеположення Власія Зенона. Чоловік стояв біля входу на полігон та уважно розглядав її, про щось замислившись.

Розвідниця вирівнялася, завела руки за спину та кивнула, вітаючи старшого за званням. Його увага здавалася неприємною. Занадто вже холодно та оцінювально генерал-поручник стежив за її рухами.

– Ви щось хотіли, генерал-поручнику? – запитала, намагаючись не видати роздратування хоч найменшою дрібницею.

– Твоє ім'я, солдат, – задумливо гукнув той, продовжуючи розглядати Вієм.

– Реквієм, – відповіла, навмисне упустивши шанобливе звернення.

– А прізвище?

– В спеціальному загоні зовнішньої розвідки ми маємо лише імена, – розвідниця знизала плечима, мало не вилаявшись через цей жест. Це все бісів Івор та його любов до неформальних розмов – лише за тиждень вона настільки до цього призвичаїлась, що вже навіть не помічала.

– Хай так, – Власій скривився, не наполягаючи. – Хто тебе навчав так вправлятися з аурою?

– Моя бабуся, – проти волі білявка напружилася. Розмова ризикувала торкнутися небезпечної теми. – Перед смертю вона встигла навчити мене керувати власною життєвою енергію.

– Цікаво, – генерал-поручник цокнув язиком, про щось замислившись, але лише на мить. – І якого рівня твої маніпуляції?

Сумно зітхнувши, Вієм опустила плечі, ніби тема для неї була болючою. Вона уважно слідкувала за власною мімікою та мовою тіла – жоден розвідник так просто не розкриє своїх вмінь. Не тоді, коли перед очима стільки років мав чудовий приклад в особах найрозшукуваніших злочинців, що вільно жили в столиці військової країни.

– Мені ще є куди рости, – білявка опустила очі додолу, всім виглядом демонструючи власну втому та невдоволеність результатом довгих тренувань. В певній мірі, це було правдою, тож звинуватити її в брехні Зенон не зміг би. – Коли маніпуляції аурою – це єдине, що ти можеш протиставити чужії магії, ситуація не надто радісна.

Гмикнувши на її зізнання, Власій навіть з розумінням усміхнувся. Якщо чоловік і запідозрив розвідницю в нещирості, то ніяк цього не показав. Здавалося, він взагалі не сприймав її серйозно – лише як дитину, що прагне заслужити визнання дорослих власними стараннями.

Та щойно генерал-поручник відкрив було рот, щоб запитати щось іще – позаду почулися швидкі кроки. Лише мить і за спиною чоловіка пролунав трохи хрипкий, але приємний голос штурмовика:

– Ось ти де, Вієм.

Велет Переяр мав похмурий вигляд, але старшому за званням все ж ввічливо кивнув, щойно порівнявся з тим.

– Перепрошую, генерале, але я мушу забрати Реквієм – потрібна її допомога в дечому, – досить холодно промовив парубок і, не чекаючи його відповіді, одразу наблизився до здивованої дівчини. – Ходімо.

Стис холодну долоню власною рукою та потягнув розвідницю до житлового корпусу, минаючи задумливого Зенона. Та, порівнявшись з генерал-поручником, Велет обпалив того поглядом золотих очей, в яких закипала неочікувана лють.

Здивовано здійнявши брови, Власій таки промовчав у відповідь на цю зухвалість. Штурмовика явно не хвилювало можливе покарання за неприйнятну поведінку поряд з генеральною старшиною. Проте, і сам Зенон не вважав себе настільки дріб'язковим, щоб карати за один неправильний погляд.

– Який цікавий молодий чоловік, – майже беззвучно промовили вуста генерал-поручника, перш ніж той неприємно посміхнувся.

А, тим часом, Вієм разом з Велетом мовчки дісталися корпусу, зупинившись лише в просторому коридорі біля вікна.

– І що це було? – обережно запитала розвідниця, відпускаючи долоню Переяра.

– Мені здавалося, ти не хотіла продовжувати з ним розмову, – слабко усміхнувся штурмовик, стомлено провівши долонею по обличчю. Помітивши краплі дощу на одязі – активував заклинання вогню, висушуючи не лише себе, але й дівчину.

– Вірно, але це ж не єдина причина, – відгукнулася білявка, спостергаючи за співрозмовником. Відчувши вплив чужої магії, додала: – дякую.

– Вважай, мені він просто не сподобався, – Велет зітхнув, не знаючи, як взагалі пояснити свій вчинок. Словами про те, що його передчуття мало не кричало – до Зенона не варто наближатися? Ні, це лише все ускладнить, адже більше походить на особисту неприязнь штурмовика.

Уважно вглядаючись в обличчя смертника, що, неочікувано, виявився мало не на цілу голову вищим від неї, Вієм нарешті зрозуміла, на що натякала її інтуїція увесь цей час. Зіниці дівчини ошелешено розширилися, щойно вдалося все поєднати.

Напевне, останнім кільцем ланцюжка цих роздумів і стала реакція Велета.

– Як я одразу не здогадалася, – тихо простогнала розвідниця, стомлено затуливши обличчя долонями. – Вона ж сама дала стільки підказок, можливо, навіть не усвідомлюючи цього...

– Про кого ти? – не зрозумів Переяр. Здивувався ще більше, помітивши широку усмішку на обличчі Вієм.

– Про генерал-поручника, – білявка повільно похитала головою, ніби не до кінця вірячи у власну теорію. – Точніше про того, хто видає себе за нього.

– Ти хочеш сказати...

– Так. А я ще думала, чому його аура така дивна – таких не буває у живих людей. Принаймні, я ще жодного разу не зустрічала подібної життєвої енергії.

– Тобто, він пов'язаний з титаном, якого я зустрів на півдні? – похмуро запитав Велет, стишивши голос майже до шепоту. В коридорі й так нікого не було, але ризикувати не хотілося. – Чи ти хочеш сказати, він і є тим титаном?

– Можливо я помиляюся, але все сходиться, – зі стогоном видихнула Реквієм. – Маг з мене, звісно, ніякий, але інтуїція на високому рівні. Сам подумай, аура у нього холодна і зовсім не співпадає з зовнішнім виглядом, ну ніяк. Може я й прискіплива, але й його дії зовсім не схожі на розумні та виважені. Зенон вимагає прямо зараз розширити радіус вилазок до мертвого міста та відправити мало не в пастку увесь спеціальний загін. Та хто як, але генеральна старшина має знати – Херет надто тісно пов'язаний не лише з нечистю, але й з титанами, щоб так просто згодувати їм своїх солдат. І останнє, але не менш важливе – твоя реакція!