Розділ 15.1

Прилаштувавши коней у вільних стійлах конюшні, штурмовики поспішили до їдальні. На відміну від мовчазних розвідників, що за звичкою старалися бути непомітними, смертники ввалилися до зали шумною юрбою.

Вони не любили стримувати себе – робота й без того змушувала їх ходити прірвою між життям та смертю мало не кожен день. Жарти, глузування один з одного та нестримний сміх слугували гарною підтримкою бойовому духу.

От і зараз, входячи в їдальню, штурмовики голосно реготали, переповідаючи Переяру політ капітана. Розповідь давно завершилася, а от жарти – зовсім ні, через що Євстахія, як єдина дівчина в цьому загоні смертників, ледь помітно червоніла. Вона досі не звикла до чоловічої відвертості, але ті ніби й не помічали її ніяковіння.

– Мені от що цікаво, ви як взагалі познайомилися, якщо вона з такою легкістю тебе з сідла викинула? – зацікавлено запитав один зі штурмовиків, накладаючи на тацю ще теплі страви.

– О, це довга історія, – закотив очі Іриней, і собі беручи рагу, м'ясо та грибний суп. – Ми познайомилися років п'ять тому, взимку, коли батько укладав угоду по поставці хутра з її дідом. Тато вирішив взяти мене з собою, щоб показати, як дорослі справи робляться. Ну і, в якийсь момент, до кабінету старого вривається його помічник з переляканими очима. Виявилося, Грайдашева непосидюча онука запрягла сани мисливськими псами в кількості шести штук для участі в якихось перегонах.

Занурившись у власні спогади, Олесь пішов до найближчого вільного столу, який заняв разом з товаришами.

– Старий одразу вилетів на вулицю, де одні лиш сліди й лишились, як і прочинені ворота. Ну, я вийшов слідом – цікаво ж, що там сталося. Грайдаш одразу наказав своїм людям наздогнати малу й негайно повернути до дому. Але де там – треновані коні так і не наздогнали запряжених псів, так ще й повернулися після Вієм. Тож, стоїмо ми на вулиці, і тут в'їзджають сани з шістьма величезними собаками, а з ними засмучене, червонощоке дівчисько. Для мене досі загадка, як вона змогла їх не просто запрягти – керувати. Більш того, в санях онука Грайдаша привезла з собою впольованих молодого вепря та декількох зайців.

– Вона ж на перегони збиралася, хіба ні? – не зрозумів Велет, прислухаючись до розповіді. – Звідки тоді здобич?

– Збиралась, – гмикнув капітан. – Але запрягла ж мисливську породу – ті й кинулись за здобиччю, тільки-но зайця побачили, хоч і вирвались в перші ряди на початку. Загалом, повернулась вона без перемоги, але з нагородою. Мстивой тоді мало не посивів і наказав малій навіть більше не дивитися в бік тих собак.

– Відтоді ви товаришуєте?

– Ні, відтоді ми знайомі, а товаришуємо лише останні два роки. Відколи вона в армії – купу разів рятувала мій зад від можливих наречених. Ну, ви мене знаєте.

– Уявляю, як важко їй було, – пирхнула Євстахія, прибравши світлі пасма з обличчя. – Таких бабіїв як ти, ще варто пошукати.

– А ти не шукай, я й так завжди поряд, – підморгнув Олесь, на що дівчина лиш закотила очі. Світла шкіра на її щоках ледь помітно розовіла, але капітан вже відволікся на власну тарілку.

– І ти жодного разу не намагався її звабити? – недовірливо запитав високий блондин з чорними очима. Аскольд володів приємним голосом та напрочуд наївною натурою.

– Ну, старий мені заздалегідь обіцяв позапланову кастрацію, якщо полізу до його онуки, але... – очі Іринея блиснули, а на губи знову наповзла впевнена усмішка, перш ніж парубок скривився, немов від зубного болю. – Взагалі, якось спробував. У відповідь ця навіжена викликала мене на дуель на шаблях, а за свою перемогу здерла клятву не наближатися до неї з подібними намірами та пропозиціями. Ви ж знаєте, як я вправляюся з шаблями! І взагалі з мечами!

Останні речення могли б звучати як виправдання власної поразки, але штурмовики лише розреготалися. Вони чудово знали – з мечем в руках Олеся покидає вся вдача. А тому за зброю йому слугувала більш надійна булава.

Далі вечеря минула більш-менш спокійно. Розвідники з цікавістю розглядали новоприбулих, а ті, здавалося, не помічали нікого довкола. Чужа увага штурмовикам не заважала – за професією та характерами смертники були впевнені в собі та незацікавленими в чужих думках стосовно своєї особи. А як інакше? Інакше тут не вижити.

І поки передовий загін відпочивав після довгої дороги – обговорювана до того Вієм продовжувала тренування на полігоні.

Вуличні ліхтарі, вдосталь заряджені магією, добре освітлювали майже всю територію залоги, тож нічний час їй не заважав. Небо затягнули темні хмари, сховавши собою і місяць, і зірки, та даруючи довгоочікувану тишу. Згодом почав накрапувати дрібний дощ.

Розвідниця, здавалося, і зовсім не помічала змін у погоді. Її аура, що тепер повністю змінила колір з золотого на насичений фіолетовий, щільно огортала все тіло та вірну шаблю в руках. Вона рухалася плавно, намагаючись якомога довше втримувати життєву енергію в стані бойової готовності.

Фіолетове полум'я безшумно слідувало за кожним рухом дівчини, підсилюючи удари та покращуючи захист. Дощ Вієм не заважав зовсім – здавалося, його монотонний стукіт по дахам близьких будівель та землі вводив її в якийсь медитативний стан, змиваючи втому.

Реквієм рухалася впевнено, заплющивши очі для кращої концентрації, коли раптом відчула чийсь погляд. Непомітно підсиливши власні органи чуття – розвідниця одразу впізнала холодну ауру гостя. З тіні, не надто дбаючи про те, щоб його не помітили, за нею спостерігав генерал-поручник.