Розділ 14.2

Покинувши їдальню, дівчата мовчки пішли до виходу з будівлі, перш ніж розійтись хто куди. Та, тільки-но звернули в напівтемний коридор, що вів на вулицю – випадково натрапили на парочку Юліани та Маркуса Боян.

Обоє були з різних команд, але, як виявилось, це зовсім не заважало палким почуттям і поцілункам.

– Ви б хоч посоромились товаришам апетит псувати, – цокнула язиком Демі, змушуючи розвідників злякано відсахнутись один від одної. – Гм? Юліано, невже це ти? А хіба ти не заручена з...

– Тебе це не стосується! – різко вигукнула дівчина, тремтячими руками поправляючи одяг та пшеничне волосся. Її зелені очі в напівтемряві коридору небезпечно спалахнули, видаючи знервований та дещо нестабільний стан.

– Ваша поведінка мене справді не обходить, – гмикнула демонолог. – Але наступного разу обирайте менш людні місця.

– Котися під три чорти зі своїми порадами! – не витримала Юліана. Пальці некромантки загорілися зеленим полум'ям, надто явно демонструючи її емоції.

Та, що привернуло увагу Вієм в цій ситуації, це дивна, задоволена посмішка Маркуса. Міцної статури розвідник з чорним волоссям до плечей, спостерігав за усім злегка примруживши карі очі.

Його справді задовільнило те, що їх побачили. Він хотів цього, і стан Юліани чоловіка мало хвилював. Дивна поведінка, еге ж? Реквієм думала так само. Маркус здавався неприємною людиною, здатною на підлість, тоді як сама некромантка складала дещо інше враження.

– Демі, ходімо, у нас не так багато часу залишилось, – гукнула білявка, не бажаючи ще більше провокувати сполоханих коханців.

Її не хвилювали чужі пристрасті, хоча Вієм могла їх зрозуміти. Майбутня війна з титанами може обірвати життя навіть найкращих бійців всього в одну мить, тож який сенс відкладати життя на потім? Але поведінка солдата Боян розвідниці все одно не подобалась.

– Добре, йдемо, – презирливо пирхнула демонолог, прямуючи до виходу під напруженим поглядом Юліани та задумливим – Маркуса.

Та тільки-но важкі, дубові двері зачинились за їхніми спинами, як Демі озирнулась до Реквієм з сяючими очима кольору яшми.

– Ти теж це бачила? – збудженим шепотом запитала дівчина. – Якби їх побачив хтось інший – скандал спалахнув би на весь Ророс!

– Ну, мені здалося, Маркус цього і хотів, – гмикнула білявка, ліниво потягуючись.

– Справді? – здивувалась Демі, мало не спіткнувшись. – Я навіть не звернула на нього уваги. Невже він настільки ниций, щоб самостверджуватись за рахунок зруйнованої репутації Юліани?

– Принаймні, так це і виглядало, – Реквієм знизала плечима. – Наскільки мені відомо, Боян має лише титул дрібного барона та геть ніяких заощаджень, він майже банкрут.

– Так, навіть якщо вони одружаться, в чому я сумніваюся, він все одно залишиться в тіні заможнішої Юліани... Ось чому я не вірю в жодні мезальянси! Гидкий цей барон.

– Згодна. Що ж, тут і розійдемося.

– Ти точно не хочеш зі мною поспостерігати за генерал-поручником? – Демі з сумнівом поглянула на напарницю. Здавалося, вона миттєво забула про попередню тему їхньої розмови.

– Поки що ні. І тобі краще бути уважнішою – наскільки я помітила, цей Власій Зенон дуже обережний.

– Добре, тоді до вечора, – брюнетка кивнула, повертаючи до конюшні. І хоч їй кортіло простежити за генералом вже зараз – вона все ж розуміла, що збуджений розум спершу треба заспокоїти.

Вієм же попрямувала до тренувального полігону, що стояв в західній частині залоги. Підполковник не вимагав приділяти тренуванням кожен ранок після сніданку, як це було в штабі – фізична форма солдатів тут залежала від них самих.

Дехто швидко розслабився – розвідники вірили, що невелика перерва не завадить. Та більшість сумлінно тренувались, хоч і кожен в різний час.

Зараз Реквієм лише сподівалась, що зможе займатися в тиші. Вона настільки занурилась у власні думки, що навіть не звернула уваги на шум біля воріт. Загін новоприбулих штурмовиків її не зацікавив – дівчина лишень зійшла в бік, даючи вершникам дорогу.

Чим далі, тим сильніше її хвилювала ситуація, яка склалася тепер. Усі роздуми та власна ж інтуїція неодмінно пов'язували дивного голема з раптовим зникненням титанів, а тих – з генерал-поручником Зеноном.

– Маячня, – похмуро буркнула блондинка, роздратовано штовхнувши випадковий камінь ногою. – Голем ще куди не йшло, але Зенон? Чортівня якась...

Та думки різко обірвав голосний тупіт копит, коли повз промайнула ціла юрба вершників. І Реквієм з легкістю проігнорувала б їх, якби не нахабні руки одного зі штурмовиків.

Не спиняючи коня, капітан Олесь Іриней здивовано присвиснув, помітивши розвідницю. Не надто дбаючи про етикет чи банальну ввічливість, чоловік схилився, проїзджаючи повз, і впевнено підхопив білявку за талію, з легкістю підтягуючи Вієм в сідло перед собою.

Зціпивши зуби від спалахнувшого роздратування, розвідниця різко схопила чоловіка за плече. Всього мить і, впершись в сідло ногами, перекинула Олеся через себе, одразу перехоплюючи поводи зляканої тварини.

Бурий кінь заіржав, привертаючи до себе увагу інших смертників. Дехто відкрито розреготався, помітивши розгубленого капітана на землі – дівчата рідко давали відсіч цьому бабію, адже частіше раділи його увазі.

– От навіжена, – зітхнув Олесь, піднімаючись на ноги. Обтрусивши штани, штурмовик усміхнувся, демонструючи звабливі ямочки на щоках. – Реквієм, ти не змінюєшся, правда?

– Як і ти, Іринею, – гмикнула дівчина, впізнаючи давнього знайомого. – На біса руки розпускаєш?

– Звичка, – брюнет розвів руками та потягнувся в кишеню за цигаркою. – Не очікував тебе тут побачити, чесно кажучи.

– Навзаєм. Щось ви запізно сьогодні.

– Не нагадуй, – Олесь скривився, поплескавши знервованого коня по міцній шиї. – Південні пірати виявилися ще тією скалкою в... А, не зважай. Я так розумію, у вас справи теж не набагато кращі?

– Так вважає генерал-поручник, – розвідниця знизала плечима.

Вона збиралася запитати щось іще, коли до загону наблизився ще один вершник. Він саме затримався біля оглядових веж, відмічаючи і себе, і всю команду, тож пропустив принизливий політ капітана.