Розділ 14.1

Наступний тиждень у північній залозі пролетів швидко. Дні були схожими між собою – чергування на оглядових вежах, тренування, вилазки розвідницькими групами до віддалених кордонів Роросу.

Нової інформації про титанів не було.

Навіть в селищі, біля якого бачили змія, люди не могли розповісти чогось суттєвого. Так, Йор був. Ні, до селища не ліз, навпаки, захистив від ведмедя і зник. Ні, більше не показувався.

На околицях теж не знайшлося жодного сліду, як і тоді, після зіткнення зі Станом на березі. І це затишшя зовсім не тішило спеціальний загін чи генеральну верхівку – вони розуміли, що згодом станеться щось жахливе. Питання було в тому, чи зможе армія цьому запобігти.

На сьомий день перебування розвідників у військовій частині, до залоги прибула невелика група солдат на чолі з генерал-поручником. Він був невисоким, лисіючим чоловіком у формі з нашивками генеральної старшини та цупким поглядом сірих очей.

Солдати, що прибули разом з ним, теж не здавалися простими офіцерами. Внутрішнє чуття Реквієм підказувало – це найманці з колишніх штурмовиків. Такі рідко продовжували військову кар'єру після відставки, тож зустріти їх тут, хоч і з генерал-поручником, було дивно.

Сама розвідниця спостерігала за гостями здалеку – вона саме вивела знудженого Лиха на вулицю. Роздивитися усіх звідси не могла, але загальні висновки дівчина зробила одразу.

Якщо старшина тут – справи у їхнього загону геть кепські. Так, результатів поки не було, але ж і титани не з'являлися впродовж останнього тижня.

Через годину, коли каратовий кінь вдосталь набігався околицями, лякаючи диких зайців, Вієм відправилася до їдальні. Вже сутеніло, тож відкладати вечерю не хотілося – потім гарячі страви ніхто не грітиме.

Опинившись в потрібній будівлі, дівчина вже збиралася повернути в коридор, що вів до зали зі столами, коли почула тихі голоси. Їхніх власників Реквієм не впізнала, здогадуючись, що розмова велась між новоприбулими.

– ... я б не довіряв цьому підполковнику, – різкуватий, неприємний голос належав генерал-поручнику. Той здавався роздратованим і, ймовірно, причиною поганого настрою був обговорюваний Ізбор. – Він не просто так тягне час.

– Бажаєте, щоб ми прослідкували за ним?

– Ні, він одразу вас викриє, – стомлено зітхнув чоловік. – Потрібно, щоб цей загін швидше розширив радіус своїх вилазок. Верхівка не чекатиме, поки вони адаптуються до північної місцевості.

Вієм мимоволі здивувалась. Так ось чому Івор не поспішав. Командир був обережним, перевіряючи карту безпечними групами, щоб не втрапити в пастку і не втратити своїх людей. Схоже, підполковник цінував підлеглих більше, ніж накази згори та витрачений час.

Усміхнувшись своїм думкам, розвідниця не збиралася затримуватися за рогом – ще не вистачало, щоб її піймали на підслуховуванні. Опинившись в коридорі, Реквієм завела руки за спину, кивнувши старшому за званням, перед яким спинилась всього на мить.

Генерал-поручник перервав розмову відразу, щойно побачив білявку. Погляд його сірих очей видався дивним, коли той вже надто уважно оглянув розвідницю – ніби перевіряв, чи не почула та зайвого.

Та у Вієм від цієї зустрічі склалося зовсім інакше враження. Вона мало не здригнулася, відчувши незрозумілий холод від незвичайної аури, проходячи повз. Офіцер, що стояв поряд з генералом, її не зацікавив, а от сам чоловік видався дивним.

Спохмурнівши через власні відчуття, Реквієм таки поспішила до просторої зали. Затримуватись чи бодай стояти з невідомим генерал-поручником було неприємно.

Вже в їдальні, обравши собі овочеве рагу, кроляче м'ясо під соусом та ягідний компот, розвідниця пройшла до вільного столу біля вікна. В цей час людей тут було небагато – зазвичай, солдати збиралися вечеряти помітно пізніше.

Прийнявшись за їжу, Вієм ніяк не могла позбутися від думок про дивного генерала. Хіба від живої людини могло тягнути потойбічним холодом? Не могло. Тоді чому...

– Бачила наших гостей? – дзвінко запитала Демі, падаючи на стілець навпроти і, тим самим, обриваючи думки на півслові. Свою тацю з їжею демонолог опустила на стільницю перед собою. – Здається, вони до нас з перевіркою на два дні.

– Військова старшина бажає негайних результатів? – гмикнула білявка.

– І не кажи. Непереможній армії Ророса не дозволено псувати свою репутацію.

Реквієм лише пирхнула на ці слова, нічого не відповідаючи. Це і так всі розуміли. Армія та її репутація – були ледь не єдиним, що забезпечувало країні гарне, сите життя.

– До речі, сьогодні у нас ще будуть гості, – раптом сказала брюнетка, майже доївши своє рагу.

– Це які?

– Передовий загін штурмовиків, – відгукнулася Демі. – Завтра у них вихідний, а ми з самого ранку, ймовірно, вирушимо до мертвого міста.

– Мертве місто? – здивовано перепитала Вієм. – Ти про Херет? Невже наказ новоприбулого генерала?

– Аякже, – презирливо відповіла демонолог, допиваючи свій чай. – Він хоче отримати результат тут і зараз, а розвідку не шкода. Навіть якщо половину загону покладуть титани – чхати йому, головне, щоб штурмовики знали, куди бити.

– Не дивно, що Івор генерал-поручнику не подобається, – зітхнула білявка, і собі закінчуючи вечеряти. – То ти не знаєш, хто завтра бере участь у вилазці до Херета?

– Всіх імен не знаю, але наші там точно є. Хоча це дивно, ми ж завтра мали на вежах чергувати. Можливо, нас підмінятимуть штурмовики. Не здивуюсь, якщо цей самодур своїх найманців змусить стирчати на воротах, тільки б відправити розвідку в саме пекло.

Почувши її останні слова, Реквієм задумливо поглянула в тарілку. Щось розвідниці не давало спокою, але впіймати потрібну думку за юркий хвіст не вдавалося.

До Херета старалися зайвий раз не наближатися – всі знали, що вже багато років там володарює нечисть. Досить непроста та дуже проблемна, з якою не бажали зв'язуватися навіть старші офіцери.

Тоді навіщо генерал-поручнику відправляти спеціальний загін зовнішньої розвідки до мертвого міста? Що генеральна старшина взагалі збиралася досягти цим поспіхом?