Розділ 13.2

Оглядова вежа, побудована з добротного каменю, тягнулася вгору на цілих одинадцять метрів. Щільний навіс та півтораметрова огорожа були єдиними, що відділяло досить простору площу від дощу та вітру.

Мабуть, взимку тут рятувалися лище вогнещем в невеликій бочці, що стояла в кутку разом з хмизом та дровами. Все ж, від вранішнього холоду огорожі мало допомагали – з кам'яних стін і без того тягнуло нічним морозом.

Роззирнувшись, Реквієм лише з сумом зітхнула. Не міг підполковник якось інакше виказувати свою прихильність підлеглим? Добове чергування після довгої та виснажливої дороги здавалося покаранням, щоб там не казала Демі.

Відчувши приємне тепло в місці, де знаходилося татуювання, білявка мимоволі закотила очі.

– Ні, Безуале, я не їстиму шоколад, – відгукнулася Вієм, реагуючи на прохання бісеня. Його вона розуміла на рівні інтуїції. – Мене вже нудить від солодощів, ти ж знаєш. Хочеш чогось смачного – проявись і з'їж, а мене до цього не примушуй.

У відповідь Безь обурено буркнув в голові володарки, але слухняно почав матеріалізовуватись. Цього разу вибір духа впав на звичайну форму, не бойову.

Всього мить і чорний туман ущільнився, являючи перед розвідницею невелике, лахмате бісеня приблизно по її ж коліна. Він був прямоходячим, з котячими лапами, як і у бойовій формі, маленькою мордочкою бізона та невеликими ріжками.

Великі темні очі з засудженням поглянули на Вієм, перш ніж Безуал в очікуванні простягнув праву руку. Пирхнувши на цю мовчазну вимогу, дівчина все ж мовчки дістала з кишені дорогий шоколад.

Безь одразу прийнявся розгортати щільний папір, відкушуючи смачні, трохи гіркуваті шматочки з ягодами. Дух і справді був тією самою причиною, через яку Реквієм запам'ятовували рідкісною ласýнкою. Та мало хто знав, що солодке розвідниця ненавиділа.

Єдине, на чому вони змогли зійтися у смаках – це якісний, чорний шоколад. Іноді Безь був охочим і до ягід, та це траплялося рідко. Частіше Вієм йшла на поступки, підгодовуючи духа-помічника, коли той не бажав втілюватися – звісно, їсти доводилося їй. Але бували й такі моменти, як сьогодні, коли бісеня мовчки вкладалося поряд та тихо жувало улюблені солодощі.

– Дідусь з тобою не зв'язувався? – неголосно запитала дівчина, впершись спиною в огорожу. Задумливо роззирнулася на всі боки, помітивши вдалині зникаючих розвідників – ті саме прямували до північних гір, чиї засніжені шапки досі ховалися в густому тумані.

На мить завмерши, Безь обдумав слова володарки, і відповів легкою хвилею власних емоцій. Спокій та здивована зацікавленність. Намагався заспокоїти? Схоже на те.

– Я не хвилююся, – відгукнулася Реквієм. – Ти ж сам розумієш, як неспокійно стає на територіях Роросу.

Знову хвиля спокою та впевненності.

– Знаю, знаю, він впорається. Але ж... вчитель теж мав впоратися у Цґої. А вийшло... сам знаєш як.

Безь зітхнув. На мить відірвавшись від плитки чорного шоколаду, він кивнув в бік другої вежі, посилаючи хвилю обурення.

– Та ні, Демі не винна, – слабко усміхнулася розвідниця, стомлено заплющуючи очі. – Вона нагадала мені про смерть магістра, але ж я навіть не забувала.

Хвиля обурення від бісеня лише зросла. Він явно не погоджувався зі словами Вієм.

– Це нормально, що інші люди хочуть дізнатися про мене більше, – білявка похитала головою. – Вони не можуть знати наперед, що прості питання можуть виявитися такими болючими.

Дух насмішкувато пирхнув, мало не вдавившись черговим шматком шоколаду. Безуал був впевненим – демонолог спеціально торкнулася болючої теми.

– Ну гаразд, припустимо, вона здогадувалася, що питання буде не з приємних. Тоді навіщо було його ставити? Безь, Демі не така погана, як тобі здається.

У відповідь біс лише закотив очі. Ага, звісно, не погана. Бачив він вже таких, простих та несвідомих. Посилаючи чергову хвилю емоцій, Безуал передав і власний спогад. В ньому було зображення юної дівчини з русявим волоссям та карими очима. Тонкі брови, густе ластовиння на щоках та погляд з-під чола, ніби вовчий.

Орисю Вієм впізнала одразу. Та, на подив духа, тільки розреготалася, змусивши Безя ображено надутися.

З цим дівчиськом розвідниця познайомилася у перші ж дні свого перебування в гільдії. Через бабусину домовленність зі старим Мстивоєм, відступник одразу попередив усіх підлеглих – ображати новеньку не можна. А хто наважиться, тому мучитися з прокляттям цілий місяць.

Орися була наймолодшою в гільдії, до появи Реквієм. Тоді ж усі переваги юного віку відразу перейшли новенькій. Звісно, причини зненавидіти суперницю у дівчини були вагомі, тож найближчі півроку видалися не найкращими.

Вієм сумно усміхнулася – її підставляли так часто, що й не злічити. Вона отримувала покарання, але ніколи не жалілася, плануючи нову помсту. Та все змінив один випадок.

Орися зламала якийсь цінний артефакт старого Мстивоя, підкинувши його залишки в кімнату суперниці. Ох і лютував тоді дід.

Загалом, в покарання Реквієм зачинили в карцері на мінусовому поверсі, що більше нагадував катівню чи кам'яну в'язницю. Саме це спричинило повернення старих кошмарів, що ледь не призвели до божевілля.

Навіть зараз вона погано пам'ятала, що насправді тоді сталося. Вієм знову бачила давні жахіття, здається, почала кричати, затискаючи вуха долонями. Щоками безупинно текли сльози, коли до карцеру увірвався магістр Нестор.

Здається, дівчина отямилася лише у лікаря гільдії, на руках у переляканого демонолога. Відтоді розвідниця вже не могла спати без заспокійливих.

Щойно звістка про стан Реквієм дійшла до старого Мстивоя – в ситуації зі зламаним артефактом почали розбиратися вже серйозніше. Більше не було голослівних обвинувачень – дізнавшись правду, яка мало не коштувала ясного розуму його підопічній, Мстивой витурив Орисю геть.

Навіть не поскупився на послуги менталіста, який би прибрав спогади про гільдію, замінивши їх іншими. Він не міг ризикувати.

Цей випадок слугував гарним прикладом для інших співгільдійців – вони нарешті усвідомили важливість білокосої дівчинки. Досі не знали напевне, ким вона була голові Мстивою – донькою чи онукою, – але слідувати прикладу Орисі вже ніхто не наважувався.