Розділ 12.2

Та, на відміну від своєї напарниці, Демі Рута відпочивати не поспішала. Сидячи в кабінеті Івора Ізбор, вона спокійно чекала, коли той закінчить знайомитись з зображенням голема на схроні.

– Ви зустріли лише одного? – зрештою запитав чоловік, задумливо поглянувши на брюнетку.

– Так, – кивнула Демі, втомлено скинувши взуття. Залізла в крісло з ногами та перевела трохи втомлений погляд на командира: – ця твоя Вієм не схожа на звичайну простолюдинку. Хто її батьки? Я раніше не чула про рід Еар.

– Невідомо, – знизав плечима Івор, відкладаючи схрон в бік. Голем був несподіванкою, але чи справді це ворог? Можливо, глиняний велетень належав комусь з аристократів Грону, і в лісі, неподалік міста, опинився випадково. – В анкеті, яку видав старий Колодар, зазначено, що вона сирота. Батьки померли давно, росла з бабусею до певного віку, а потім перейшла під повне опікунство діда – Мстивоя Грайдаш. В столиці він відомий як успішний торговець хутром, майже монополіст в сфері. Декілька разів варта висувала підозри стосовно його причетності до відступників, але не знайшлося жодних доказів.

– Справді? – здивувалась демонолог. – Ну, схоже, вона улюблена онука цього Мстивоя. Здібності та уважність у дівчинки на рівні молодшої старшини, але ніяк не рядового солдата. Звичайним простолюдинам такі знання недоступні.

– Молодшої старшини? – перепитав підполковник, з сумнівом поглянувши на підлеглу. – У двадцять два роки? Мені здається, ти дещо перебільшуєш. Так, її бойовий інтелект вражає, як і спостережливість, але цього замало для звання офіцера.

– Можеш думати, що завгодно, – відмахнулася солдат Рута. – Ти просив приглянути за нею, щоб не сталося розбрату в команді, а я ділюся враженнями. Вона не дурна, уважна та досить здібна. Загалом, своєю напарницею я задоволена.

– То ти не шкодуєш про переведення? – гмикнув Івор, відкинувшись на спинку крісла. Ледь помітно усміхнувшись власним думкам, він уважно оглянув співрозмовницю.

Демі не велася на його чари та звабливі усмішки, ставлячись до давнього знайомого доволі нейтрально. Іноді підполковнику здавалося, що її взагалі мало що хвилювало в цьому світі.

Чи закохувалася раніше донька маркіза, одного з найсильніших демонологів королівства Ророс? Здається, ні. Принаймні, за увесь час їхнього знайомства, Івор жодного разу не чув про її прихильність до будь-якого з ймовірних наречених.

Проте й репутацію дівчина мала бездоганну, не дивлячись на впертий та норовливий характер.

– Не шкодую, – задумливо відгукнулася солдат Рута. – Не думала, що під твоїм керівництвом буде цікаво працювати. Ти таки зумів зібрати найрізноманітніші квіточки в новій команді. До речі, як тобі взагалі вдалося переманити майбутню віконтесу, Юліану Теофіль? Я чула, ця теплична фіалка не любить бруднити рук, а тут погодилась працювати на кордоні...

– Не повіриш, мені навіть вмовляти не довелося, – неголосно розсміявся чоловік. – Здається, щось сталося, тому розвідниця Теофіль сама запропонувала свою кандидатуру, тільки б опинитися подалі від столиці.

– Хочеш сказати, це якось пов'язано з її заручинами? – здійняла брови Демі. Здається, нещодавно вона чула про якийсь скандал, але сказати напевно зараз не могла. – Молодший Переяр не така вже й погана людина, щоб тікати від нього на кордон.

– Не змушуй свого командира вдаватися до пліток, – відмовив Івор, награно-засуджуюче поглянувши на дівчину. Та надовго його серйозності не вистачило, тож чоловік злегка подався вперед, поманивши Демі ближче, ніби збирався розповісти якусь таємницю.

Зацікавившись, брюнетка слухняно нахилилася до столу, спостерігаючи за Ізбором. Плітки вона любила – що, як не чужі розмови, дозволять краще дізнатися іншу людину? Звісно, дівчина не шукала в них правди, та за настроями в суспільстві, стосовно конкретної особи, можна було зробити певні висновки.

– З молодшим Переяром як раз і пов'язано, – напівшепотом промовив Івор, усміхаючись. – Віконтеса Юліана бажає не лише близькості до трону, яку дасть титул майбутнього чоловіка, але й визнання в суспільстві. Невже ти забула, які складнощі виникнуть у амбіційної аристократки, в разі одруження саме з цим парубком? Тільки вчора Теофіль мало не розірвала заручини через жахливі поранення нареченого, які ледь не коштували йому життя. Звісно, після такого краще забратися подалі від очей аристократів, допоки буря не вщухне.

– Це правда?

Івор знизав плечима. Брехнею він не ділиться. А неправдивим він вважав усе, що не було підкріплене будь-якими, більш-менш вагомими, доказами.

Так само підполковник не любив і пліткувати, але зараз ця розмова була корисною. Демі повинна знати, чого очікувати від нових товаришів – все ж, він обіцяв наглянути за дівчиною її ж батьку.

Тож краще розповісти про події, які спонукали певних людей до дій, а не нав'язувати власне бачення чи думки. Солдат Рута не була дурною – необхідні висновки дівчина зробила одразу. Якщо Теофіль з такою легкістю здатна відмовитися від нареченого в найважчий період, то що їй завадить вчинити так з товаришами?

Власна шкіра, звісно, ближче до тіла, і Демі навіть не засуджувала за цю позицію, та все ж, про таке варто знати завчасно.

– Що ж, тепер я ще більше радію, що обрала напарницю вірно, – гмикнула брюнетка, відсуваючись. – На фоні егоїстичної віконтеси, сердечна простолюдинка майже скарб. Особливо, коли цей скарб має сміливість виступити проти титана, щоб врятувати товариша. Хоча, в це досі складно повірити.

– Я теж так думав. Але висновки лікарів виявилися найкращими доказами цієї сміливості.

– То коли перше завдання?

– Ймовірно, вже завтра, – зітхнув Івор, скривившись. Йому не подобався такий поспіх, але й вчинити інакше не міг. – Тому краще йди відпочивати. Передаси Реквієм, що схрон поверну їй потім – треба перевірити, звідки цей голем взагалі виліз.

– Як скажеш, – позіхнула Демі, ліниво взуваючись. – Сподіваюся, тут добре годують.

– Не хвилюйся, їжа тобі сподобається.