Титани Ос. Дводушниця

Розділ 12.1

Ближче до заходу сонця, коли Реквієм та Демі вже були за декілька милей від залоги, Лихо почав поводитись дивно.

Вони саме минали рідкий ліс з вітастими деревами, неголосно розмовляючи на вільні теми. Саме тоді каратовий кінь навострив вуха та здивовано здійняв голову, привертаючи увагу обох дівчат.

Що виділяло Лихо серед більшості тварин, так це його реакція на хижаків. Замість того, щоб злякатися та нервувати, він повертався до небезпеки передом і готувався атакувати.

Широко розставивши передні ноги, кінь опустив голову та забив копитом. Темні очі уважно вдивлялися в зарості, за якими промайнула висока тінь.

– А ну стій, – різко наказала Вієм, сильніше стиснувши поводи. Ще мить і Лихо б кинувся на невідому істоту, не надто дбаючи про різницю в силі. – Демі, у нас проблеми.

– Що там? – гукнула дівчина, заспокоюючи злякану Арету.

– Щось, що не має власної аури, – похмуро відповіла білявка. – Я відчуваю лише слабкий слід живої енергії, подібний до пацюків чи польових мишей.

– Невже нежить? – здивувалась Демі, готуючись вивести печаті демонів прямо в повітрі.

– Дуже схоже, але вона доволі дивна. Або нам трапилися треновані зомбі, або... це щось інше...

І, відповідаючи на її слова, з тіні дерев на дівчат кинувся дивний велетень, змахуючи власним кулаком як булавою.

Тільки завдяки швидкій реакції, Вієм встигла зупинити цей удар шаблею. В іншому випадку, їй з легкістю б зламали кістки й проломили череп. Не чекаючи наступної атаки дивного створіння, Демі скерувала декількох тіньових демонів прямо на нього.

– Що за чортівня? – спантеличено вигукнула демонолог, усвідомлюючи, що її здібності не надто й корисні проти того, хто не мав аури. Для боротьби з кимось подібним доведеться діяти інакше та й простих духів буде недостатньо.

– Це... голем? – не менш вражено запитала білявка, намагаючись відтягнути збудженого коня подалі. Лихо так і норовив кинутись в бійку всіма копитами та зубами. – Але хто здатен контролювати подібних створінь без допоміжних артефактів ще й на відстані?

– Чому ти впевнена, що на відстані?

– Тому що їхнього лялькаря я не відчуваю взагалі, – похмуро пояснила Реквієм. – Отже, він досить далеко, щоб ми не змогли дістати цього мага. Затримай голема ще на декілька секунд, не можна його так просто відпускати.

Здивовано поглянувши на напарницю, що прийнялася діставати якийсь артефакт з внутрішньої кишені, Демі посилила власних демонів.

Тіні нападали одна за одною, не даючи велетню ступити й кроку. Голем розмахував величезними руками, намагаючись позбутися набридливих створінь, але поки не наближався.

Вієм, не втрачаючи ні хвилини, навела на чималу постать схрон, дозволяючи артефакту запам'ятати зовнішній вигляд глиняного велетня. Дівчина навіть встигла зрадіти сутінкам – сонце тільки-но сховалося за горизонтом, тож зображення було досить чітким.

– Твої тіні зможуть відкинути його подалі? – запитала розвідниця, повернувши артефакт в кишеню. – Немає сенсу зараз з ним битися, лише згаємо час. Головне, не натрапити на інших големів... Знаєш, Демі, нам сьогодні неймовірно щастить.

– Згодна, – гмикнула брюнетка, вдаривши ще п'ятьма тінями. Не втримавши рівноваги, велетень впав на спину. Через власну грузну статуру, йому знадобиться час, щоб піднятися знову. – Їх могло бути більше, ніж один. До того ж, щось мені здається, це лише експериментальна версія глиняної ляльки. Ти помітила? Він намагався діяти як наш солдат-новачок.

– Твоя правда, – спохмурніла Реквієм. – Отже, проблеми армії тепер тільки більшають. Гаразд, не варто далі затримуватися.

Демі кивнула, одразу напрявляючи коня в потрібний бік. Уважно озираючись навкруги, розвідниця остаточно впевнилась в тому, що велетень був один, тож згодом коні знову перейшли в галоп.

До залоги залишилось ще недовго, але їм було про що подумати.

Армія не використовувала големів. Взагалі. А отже, цей велетень трапився на шляху дівчат не через випробування Івора. Демі навіть не була певна, що підполковник знав про існування подібних створінь на півночі.

Звісно, за інших умов велетня варто було б притягнути до військової частини, але не зараз. Ніхто не очікував зустріти подібного ворога дорогою до північної залоги.

А в тому, що голем був ворожою зброєю, впевнені обидві дівчини. Тільки чиєю?

Запам'ятавши власні відчуття при зіткненні з големом, Вієм вже не розслаблялася до самої військової частини. Відокремити остаточний слід життєвої сили на неживій глині від слабких спалахів життя в тілах дрібних гризунів, виявилося досить складно. Ба більше – така зосередженність на оточуючому світі впродовж довгого часу неабияк виснажувала.

Востаннє вони зупинялися декілька годин тому, аби напоїти коней та й самим розім'яти кінцівки. Дівчата навіть їли верхи, щоб не витрачати час дарма.

Напевне, саме тому змогли дістатися до залоги вже близько десятої вечора. І, на власний подив, виявилися одними з перших.

Та дивуватися не залишилось сил, тож, завівши коней в конюшні на території залоги, розвідниці одразу наносили тим води та овеса. Більше не затримуючись, Вієм з Демі відмітились у Івора, мало не забувши про зустрічного голема, після чого розділились.

Реквієм залишила схрон здивованому підполковнику та пішла обирати кімнату. Солдат Рута мала пояснити інші деталі зустрічі з велетнем, тож залишатися в кабінеті командира обом – не мало сенсу.

Завернувши в коридор з кімнатами для солдат, Вієм досить швидко знайшла серед вільних приміщень найновіше. В цій спальні стояли два досить міцних ліжка, один стіл та спільна шафа. Завдяки великому вікну, що виходило на схід, сонце могло слугувати непоганим годинником.

На дверях, коли дівчина покинула кімнату, залишивши свої речі всередині, одразу з'явилися їхні імена: Реквієм Еар та Демі Рута. Звичний, магічний замок лише потішив, тож розвідниця спокійно відправилася на пошуки душових. Змити бруд після довгої дороги хотілося сильніше, ніж навіть їсти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше