Розділ 11.1

Виїхавши на широкий тракт, що йшов крізь ліс до одного з найбільших міст півночі, Вієм прислухалась. З-за дерев за ними спостерігали, але ворожості не було. Дівчина розуміла – місцева нечисть очікує їхніх дій, тому поки не нападатиме.

Високі ясені вздовж широкої дороги зустрічалися рідко, але саме вони привернули увагу розвідниці. Звичайні рослини не мали виразної аури, хоч і були живими. Але ці дерева мали в міцних стовбурах крихти тієї енергії, що властива людям чи тваринам.

– Схили голову, – раптом тихо наказала Реквієм.

– Навіщо? – здійняла брови Демі, рефлекторно озираючись.

– Схились мовчки, – роздратовано озвалась розвідниця, і собі схиляючи голову біля високого ясеня. – Потім поясню.

Демонолог хоч і була здивована, але послідувала прикладу напарниці. Майже в ту ж хвилину зникло і відчуття чужої уваги, а дивна енергія життя в ясенях згасла.

– Все, можна видихнути, – промовила Вієм, трохи розслабивши плечі.

– І що це було? – спохмурніла брюнетка, заспокійливо поплескавши коня по шиї: – тихше, Арето, не хвилюйся.

– За нами спостерігали, – розвідниця втомлено потерла шию, все ще прислухаючись до енергій навколо. – І це був не звичайний володар лісу.

– Тоді хто?

– Не знаю. Ворожості не було, лише очікування. Але тепер немає, тож давай прискоримось.

Демі згодно кивнула. Вона знала, що в цих лісах було чимало нечисті, але та, зазвичай, не чіпала солдат. Воїни ж, в свою чергу, не ламали дерев та не смітили, коли проходили крізь цю місцевість. Знали, що наслідки не сподобаються.

А за сім миль від дівчат, де дерева сягали тридцяти метрів у висоту, все далі від тракту віддалялася Аск. Вона бачила розвідників, але особливої уваги їм не приділяла.

Звичні, смарагдово-золоті шати ледь помітно коливалися через граційні кроки. Її супроводжував лише шелест дерев та стукіт дятла – кожен рух титана був беззвучним.

– Цікаво, як він відреагує? – ледь чутно промовила золотокоса жінка, проте, мелодійний голос рознісся ехом на десятки метрів. – Події розвиваються надто швидко, як би Гар не намагався їх стримати.

Аск пройшла повз високий ясен, чиї гілки одразу потягнулись вслід за титаном. Ліс визнавав цю жінку повноправною володаркою, змушуючи усю нечисть сховатися якнайдалі.

– Ми ніби й попереду, а смерть все одно слідує за титанами, – зітхнула Аск, лагідно погладивши зелені гілочки. – Цікаво, до кого вона приведе загибель цього разу?

Листя зашелестіло, ніби відповідаючи своїй володарці. Гілки ніжно оплелися навколо її плечей, пригортаючись, немов дитя до матері.

– Не хвилюйся, – тихим голосом промовила жінка, заспокоюючи рослину. – Принаймні, тоді я зрозумію, чого вона прагне.

Титан зникла в густих хащах, задумливо дивлячись перед собою крізь маску Вольто. Поки що Аск була єдиною, хто не приймав участь в будь-яких діях проти армії Роросу.

Вона не любила війну, намагаючись вберегти невинних від чужої жорстокості. Її не хвилювало походження врятованих – Аск прагнула захищати життя, будучи його невід'ємною частиною. Саме тому титана визнавав ліс та все живе в ньому.

І, повертаючись до дівчат, можна було впевнено сказати, що ліс вони минули спокійно. На відміну від інших розвідників, що втрапили в пастки лісової нечисті.

Рекієм та Демі, через власну затримку біля конюшні та вдумливість, змогли їх уникнути. Як саме? Здебільшого, це було заслугою титана.

Увагу Аск і її ж бездіяльність, через шанобливі поклони розвідниць, нечиста сила розцінила як прихильність золотокосої до цих двох. Суперечити та нарватися на гнів володарки лісу не наважилися навіть норовливі злидні. Краще дочекатися, коли дівчата повертатимуться назад. Тоді вони розважаться.

Звісно, ніякої прихильності не було. Проте, Аск справді здивувалась діям розвідниць. Вона спостерігала за обома на чималій відстані, але її таки помітили. Зазвичай маги не звертали уваги на таку слабку ауру в ясенях, тож цей випадок здався цікавим.

– Ти помітила? – гмикнула Демі, спостерігаючи за тінями на землі, що відкидали кущі та дерева. Впіймавши здивований погляд блакитних очей напарниці, дівчина пояснила: – ми самі. Нікого з наших не видно, але ж не настільки ми відстаємо.

– Мені байдуже, – Реквієм знизала плечима. – Ти не про те думаєш. Північні землі майже не заселені і до найближчого міста ще декілька годин галопом, тож дорогою нам могли влаштувати чимало пасток. До того ж, щось мені підказує, треба встигнути дістатися залоги до темноти.

– Ми не встигнемо раніше півночі, – похитала головою демонолог. – Хоча... є в мене ідея. Знімай сорочку.

– Що? Це ще навіщо?

– Одягни навиворіт, щоб вже точно не блукали, – відгукнулася дівчина, знавши куртку та переодягаючи щільну сорочку з довгими рукавами. – Може це не дасть нам скоротити шлях, але, принаймні, не зійдемо з вірної дороги. Нечисть справді рідко завдає клопоту військовим, але й ті не минають цю місцевість по двоє. А тут, де людей і так рідко зустрінеш, вона особливо грайлива.

Білявка лише зітхнула на ці забобони, але сперечатись не стала. Легше справді одягнути сорочку навиворіт, аніж потім думати, що правда, а що навіяне.

Проте, тільки-но дівчата змінили одяг, як на краю свідомості відчули глухий плескіт. В ту ж мить дорога ніби стала чіткішою, дозволяючи нарешті покинути старий ліс та виїхати в пустий степ.

– Я ж казала, – задоволено усміхнулася Демі. – Івор точно не просто так поїхав першим. Ставлю руку на відсіч – цей навіжений встиг розкидати чимало приманок для дрібної нечисті. Не здивуюсь, якщо ще й ненароком підсилив блуд чи злиднів.

– Пощастило ж нам з командиром, – спантеличено буркнула Вієм. – Дивно, що Лихо такий спокійний сьогодні... То що, прискорюємось?

– Ага, я хочу добряче виспатись після цих перегонів з нечистими. Не відставай, Реквієм.

– І не думала, – пирхнула та.

І білосніжна Арета, і каратовий Лихо миттєво перейшли в галоп, насолоджуючись швидкістю не менше власних наїзниць. Та якщо коні мало хвилювалися про навколишні небезпеки чи можливі пастки, то дівчата уважно прислухалися до всього навколо.