Розділ 11.

Виїхавши на широкий тракт, що йшов крізь ліс до одного з найбільших міст півночі, Вієм прислухалась. З-за дерев за ними спостерігали, але ворожості не було. Добре розуміла — місцева нечисть очікує їхніх дій, тому поки не нападатиме.

Високі ясені вздовж широкої дороги зустрічалися рідко, але саме вони привернули увагу розвідниці. Звичайні рослини не мали виразної аури, хоч і були живими, проте ці дерева мали в міцних стовбурах крихти тієї енергії, що властива людям чи тваринам.

— Схили голову, — раптом кинула Реквієм, прислухаюяєчись до власного чуття.

— Навіщо? — Демі здійняла брови й одразу насторожилась, вчувши шепіт нижчих демонів. Її мари схвильовано заметушились, невидимі людському оку, і миттю поховались хто куди: в кам'янистий ґрунт, валуни на узбіччі чи сухі стовбури мертвих дерев.

— Потім поясню, — білявка похмуро стиснула поводи Лиха, й сама до кінця не розуміючи, в чому справа. Діяла радше інтуїтивно, аніж свідомо, а тому, проїзджаючи повз черговий ясен, шанобливо схилила голову.

Демонологиня хоч і була здивована, але послідувала прикладу напарниці. На диво, відчуття чужої уваги та незрозуміла енергія життя в ясенях згасла тієї ж миті.

— Здається, все, — Вієм поволі видихнула, з незадоволенням відчувши, як від напруги засудомило пальці. Прийнялась розтирати долоні, коли впіймала на собі здивований погляд Демі.

— Що це було? — вчасно втримавши знервовану кобилу за поводи, вона заспокійливо поплескала її по шиї: — тихше, Арето, не хвилюйся.

— Уявлення не маю, — розвідниця втомлено потерла шию, все ще прислухаючись до енергій навколо. — Явно не звичайний володар лісу.

— Тоді хто? Навіть мари поховались, щойно відчули це... цю істоту.

Реквієм знизала плечима. Відповісти на поставлене запитання було складно — вона мала тільки здогади, які, однаково, не давали конкретної відповіді. Та все ж, відповідаючи на очікування в яшмових очах, проказала:

— Чимось нагадує лісове божество, але я не впевнена. В будь-якому разі, зараз за нами не спостерігають, тож давай прискоримось.

Демі згодно кивнула. В цих лісах було чимало нечисті, але та, зазвичай, не зачіпала солдатів. У відповідь воїни не ламали дерев і не смітили, коли проходили цим шляхом — добре знали, що наслідки не сподобаються.

А за сім миль від дівчат, де дерева сягали тридцяти метрів у висоту, все далі від тракту віддалялася Аск. Вона бачила розвідників, але розділений загін жінку не зацікавив.

Звичні, смарагдово-золоті шати ледь помітно коливалися через граційні кроки. Її супроводжував лише шелест дерев та переспів шпака — кожен рух титаніди був беззвучним.

— Цікаво, як він відреагує? — ледь чутно промовила золотокоса жінка, проте, мелодійний голос рознісся луною на десятки метрів. — Події розвиваються надто швидко, як би Гар не намагався їх стримати.

Аск пройшла повз високий ясен, чиї гілки одразу потягнулись вслід за титанідою. Ліс визнавав цю жінку повноправною володаркою, змушуючи усю нечисть сховатися якнайдалі.

— Наскільки б ми попереду не були, а смерть завше нас переслідує, — Аск лагідно погладила зелені гілочки, а її замислений, майже скляний, погляд звернувся до сонця. — До кого ж вона приведе загибель цього разу?

Листя зашелестіло, ніби відповідаючи своїй володарці, а гілки ніжно оплелися навколо її плечей, пригортаючись, мов дитя до матері.

— Не хвилюйся, — тихим голосом проказала жінка, заспокоюючи рослину. — Принаймні, тоді я зрозумію, чого вона прагне.

Титаніда зникла в густих хащах, задумливо дивлячись перед собою крізь маску Вольто. Зараз Аск залишалася єдиною, хто не брав участі в будь-яких діях проти армії Роросу.

Вона не любила війну, намагаючись вберегти невинних від чужої жорстокості. Її не хвилювало походження врятованих — Аск прагнула захищати життя, будучи його невід'ємною частиною. Саме тому титаніду визнавав ліс та все живе в ньому.

І, повертаючись до дівчат, можна було сказати, що ліс вони минули спокійно. На відміну від інших розвідників, що таки втрапили в пастки лісової нечисті.

Рекієм та Демі, через власну затримку біля конюшні та вдумливість, змогли їх уникнути. Як саме? Здебільшого, це було заслугою титаніди.

Увагу Аск і її ж бездіяльність, через шанобливі поклони розвідниць, нечиста сила розцінила як прихильність золотокосої до цих двох. Суперечити та нарватися на гнів володарки лісу не наважилися навіть норовливі злидні. Краще дочекатися, коли дівчата повертатимуться назад. Тоді вони розважаться.

Звісно, ніякої прихильності не було. Проте, Аск справді здивувалась діям розвідниць. Вона спостерігала за обома на чималій відстані, але її таки помітили. Зазвичай маги не звертали уваги на таку слабку ауру в ясенях, тож цей випадок здався цікавим.

— Ти помітила? — гмикнула Демі, спостерігаючи за тінями на землі, що відкидали кущі та дерева. Впіймавши здивований погляд блакитних очей напарниці, дівчина пояснила: — ми самі. Нікого з наших не видно, але ж не настільки ми відстаємо.

— Ти не про те думаєш, — Реквієм знуджено роззиралася довкола. Краєвид вже другу годину поспіль здавався аж надто однаковим. — Північні землі майже не заселені і до найближчого міста ще декілька годин галопом, а дорогою нам могли влаштувати чимало пасток. До того ж, нам варто встигнути дістатися залоги до темноти.

— Ми не встигнемо раніше півночі, — похитала головою демонологиня. Мить помовчавши, вона нарешті вловила суть сплутаного шелесту голосів нижчих демонів, ніби тим позв'язували язики, і не стримала лайки. — Бісове прокляття. Нас тут колами водять, а я й не помітила.

Стиснувши боки Арети ногами, дівчина відпустила поводи і скинула куртку, а за нею й сорочку. Впіймавши здивований погляд Реквієм, Демі прийнялася одягати верхній одяг навспак.

— Що ти робиш?

— Те, що й тобі не завадило б — нас Блуд вже третім колом веде. А я ще й думаю, що це мари якусь мачню верзти почали. Вони, звісно, спілкуватися люблять, але ж не такими шифрами.

Подивовано смикнувши бровою, Вієм не сперечалась — мовчки перевдягнула верхній одяг слідом за напарницею і здригнулась, вчувши на краю свідомості тихий плескіт.