Розділ 8.2

Повертаючись до головного штабу армії Ророса – можна сказати, що події цієї ночі стануть останньою краплею, перед рішучими діями війська проти Ос. Все почалося з прибуття генерал-поручника Отая, який востаннє з’являвся тут ледь не чотири місяці тому.

Втомлений чоловік, років сімдесяти на вигляд, одразу наказав занести пляшку добротного вина до його кабінету, в якому замкнувся більш ніж на годину. Роздратований через слабку позицію армії перед титанами, він був ладен знищити все, що потрапляло йому під руку. Власне, цим він і займався увесь час власного усамітнення, розтрощивши власний кабінет на друзки.

Орогост Отая був рідним дідом Дани та Яви Отая, хоча й зі схожого у них було лише прізвище. Трохи заспокоївшись, чоловік таки звелів принести звіти за останній період, з урахуванням усіх випадків зіткнення з Ос.

Підлеглі, не бажаючи ще більше дратувати власне керівництво, миттєво виконали наказ. Чималу кіпу паперу залишили на широкому стільцю – він виявився єдиним з меблів, що пережив лють генерал-поручника. З полегшенням почувши, що на сьогодні всі можуть бути вільними – солдати поспішили зникнути з поля зору сивого здорованя.

Чоловік же, в свою чергу, прийнявся вчитуватися в сухі рядки, допиваючи вже другу пляшку дорогого вина столітньої витримки. І чим більше він дізнавався зі звітів, тим темнішим ставало його обличчя.

– Кляті виродки! – вигукнув Орогост, рвучко зім’явши папір. – А я ще тоді попереджав – треба позбутися цих бісових творінь, поки не стало пізно! Не захотіли мене чути, а тепер маємо!

Вкотре зірвавшись, чоловік з силою відкинув напівпорожню пляшку в стіну, забруднивши світлі шпалери багряними плямами. Відчуваючи зростаючу нервозність, генерал-поручник за звичкою прийнявся крутити масивну каблучку на вказівному пальці лівої руки. Не зважаючи на власну, запальну натуру – людиною він був боягузливою та слабкою духом, на відміну від власного сина.

– Це прокляття старих богів, – в п’яному маренні продовжував бурмотіти старий. – Вони прийдуть за всіма причетними, як і передрікала покійна королева.

– Все вірно, – раптово пролунав холодний голос за спиною чоловіка, змушуючи того злякано озирнутись.

– Ти ще хто такий? – злісно вигукнув Орогост Отая, помітивши струнку фігуру в широкій, чорній мантії.

Обличчя невідомого приховувала маска чумного лікаря, на якому ледь виднілося заклинання зміни голосу. Тобто, маскування не дозволяло навіть визначити стать незваного гостя, не те що його вік чи навіть статуру.

– Я ж наказав не турбувати мене!

– Мені байдуже до твоїх наказів, – відгукнувся незнайомець. – Хіба ти щойно не чекав мого приходу, підполковнику Отая?

– Перед тобою генерал-поручник, невігласе, – обурився чоловік. Перед гордістю навіть страх та оп’яніння відступали, але лише на декілька митей. – Що тобі від мене потрібно?

– Сімнадцять років тому ти був підполковником, – повільно промовила фігура в чорному. – Хіба щось змінилося з тих пір? Ти все так само боягузливий виродок, для якого власні статки дорожчі за честь та рідну країну. Хоча… Ророс же не твоя Батьківщина, ти вірлянівець. А, байдуже, живим ти все одно звідси не вийдеш.

– Хто ти? – мимоволі голос старого зірвався, коли той безсило схопився за широке підвіконня. Його зіниці вражено розширилися, щойно тінь розуміння майнула на зморщеному обличчі.

– Дурне запитання, – пирхнув гість. – Ти вже й так знаєш на нього відповідь. Що ж, давай-но не будемо затягувати нашу зустріч і покінчимо з усім швидко.

– Н-не смій! – злякано вигукнув чоловік, нарешті згадавши, чому отримав звання генерал-поручника. Тремтячі пальці почали сплітати атакуюче заклинання на основі лікарської магії, але, чи то через нервозність, чи то через сп’яніння, удар лишень ковзнув по стрункій фігурі, та прийшовся по стіні.

Різуча атака перетворила частину стіни на кам’яну крихту, але незнайомцю в масці чумного лікаря взагалі не нанесла шкоди. Точніше, заклинання пройшлося по тілу, частина якого миттєво перетворилася на попіл, але в ту ж мить повернулася в попередній стан.

– Це тобі також не допоможе.

– Ти… титан… – пробурмотів Орогост, осідаючи на підлогу. – Змилуйся… моя смерть нічого не вирішить, тобі ж це відомо!

– Принаймні, вона мене задовільнить.

Старий генерал почав хаотично сплітати нові й нові заклинання, бездумно атакуючи все перед собою – через власне оп’яніння та переляк, в очах все пливло і зосередитися на власній цілі чоловіку не вдавалося.

Проте, незважаючи на перевагу перед боягузливим старим, той, кого назвали титаном, навіть не намагався ухилятися, ігноруючи усі атаки. Невідомий гість був тим, кого живі боялися найбільше. Попіл, яким оберталася його плоть, кружляв кімнатою ніби завірюха, та віщував лише загибель власній здобичі.

Щойно срібляста зола знову зібралась в струнку фігуру – все затихло. Незваний гість покинув зруйнований кабінет генерал-поручника, залишивши по собі лише остигаючий прах, що місцями збирався грудками – єдине, що залишилося від Орогоста Отая. Невідомий не став користуватися дверима, що вели в коридор, натомість пірнувши в потаємний хід, з якого і з’явився раніше.

Частина кам’яної стіни ледь встигла повернутися на місце, коли до кімнати увірвалися солдати. Вони відчули вибухові вібрації заклинань генерал-поручника, що видалося доволі дивним – навіть в моменти люті Орогост Отая не використовував магію для руйнування. Все ж, якою б людиною він не був, але кодекс цілителів поважав та основних законів дотримувався – не скеровувати власну силу на знищення, якщо немає потреби захищати себе чи інших.

В ту ж хвилину підлеглі загиблого генерала забили на сполох – вони були досить вмілими, аби одразу зрозуміти, що саме сталося. Не гаючи часу, чергові кинулися на пошуки вбивці, намагаючись віднайти сліди зловмисника. Проте, їм не вдалося відстежити навіть остаточний магічний слід, що говорило про чималу силу ворога.

До пошуків доєдналися і старші офіцери, щойно почули моторошну звістку про вбивство генерал-поручника, але не встигли. Було враження, що ворог чудово орієнтувався в головному штабі, використовуючи сліпі зони на власну користь, від чого навіть генерал-чотар Колодар почорнів обличчям.