Розділ 8.1

– Іворе, ви повинні вирушити до завтрашнього вечора, – промовив старий Колодар, стомлено опускаючись в крісло за власним, робочим столом. – Знать вимагає результатів від армії, через ті хвилювання, що спричинили титани Ос.

– Як скажете, генерал-чотарю, – кивнув блондин, занурений у власні думки. – Завтра вдень зберу всіх і будемо готові вирушати до північного кордону.

Похмуро спостерігаючи за власним учнем, генерал-чотар вперся ліктями на стільницю, чудово розуміючи, де зараз знаходяться думки Ізбора.

– Ти не впевнений у новій команді?

Підполковник розсіяно поглянув на Колодара, а усвідомивши питання – лише втомлено зітхнув, потерши власні очі.

– Ні, вони сильні хлопці… і дівчата. Деяких навіть з каральних загонів вдалося переманити. Просто ніхто з них ще не працював в команді один з одним, а нам доведеться прийнятись за завдання практично одразу, після прибуття.

– Тобі варто було познайомитись з ними усіма раніше, – усміхнувся чоловік. – Хоча, з твоєю завантаженістю це справді було б складно зробити. Поспостерігаєш за їхньою поведінкою завтра, як збереш усіх. Можеш навіть розділити на групи, щоб швидше звикали до командної роботи.

– Напевно, я так і зроблю.

Івор кивнув генерал-чотарю на прощання та попрямував до власного кабінету. Що не кажи, а раптова поява стількох титанів за короткий проміжок часу справді додавала чимало клопоту. Спершу Йор на півночі, потім Стан в столиці, а тепер ще й передовий загін на півдні зіштовхнувся з новим титаном, здатним трансформувати живу матерію. Здавалося, ці створіння прагнули показати себе світу, атакуючи лише солдат, і, тим самим, потрохи схиляли роросців на власний бік.

Чоловік одразу прийнявся за роботу, розуміючи, що через думки ще довго не зможе заснути.

Приблизно в той же час, в сусідній імперії Вірляні, помітили невідому, світловолосу жінку.

Своєю появою вона зачаровувала кожного, хто помічав витончену фігуру в смарагдово-золотому вбранні. Білосніжну шкіру красуні містично підкреслював зростаючий місяць, а між довгих пальців, що іноді показувалися з-під широких рукавів, були затиснуті зелені гілочки ясеня. Вона йшла неквапливо та тихо наспівувала якусь мелодію, тоді як обличчя невідомої повністю приховувала бронзова маска Вольто.

Чистий голос звучав майже безшумно, але, водночас, торкався слуху кожного, хто її помічав. Солдати та прості селяни повільно осідали на землю біля власних будинків, засинаючи міцним сном. Жоден з них не встиг повідомити вище керівництво про підозрілу незнайомку, яка спокійно минула вулицю, дійшовши до краю села. Там, окремо від інших, стояла стара, дерев’яна хатина, з дахом, встеленим очеретом. Вона могла б здатися покинутою, якби не була охайно прибраною, з розписаними зовнішніми стінами.

Невідома минула дім, навіть не глянувши на чужу власність, та попрямувала до невеликого лісу, з якого чулося чоловіче реготіння.

– Ясен надзвичайно високий і цінний для людей, – співоче простягнула золотоволоса, зовсім трохи підвищуючи голос.

Жінку ще не помітили, але деякі з чоловіків підсвідомо напружилися – вони відчували небезпеку зовсім поряд, проте досі не усвідомлювали її.

– Завдяки міцному стовбуру він чинить впертий опір, – продовжувала наспівувати красуня.

Вона вийшла на галявину, де знаходилися п’ятеро чоловіків різного віку, одягнених у військову форму. Вони реготіли, приводячи до ладу власний одяг, та розмовляли на якісь вільні теми.

Картина могла б здатися досить мирною, з огляду на поведінку присутніх, допоки світло місяця не торкнулося стрункого, дівочого тіла в темній траві. Численні багряні синці на оголеній, скривавленій фігурі – їй було не більше дев’ятнадцяти, – не дали невідомій стримати сліз від побаченого.

Жінка наблизилася до дівчинки, змушуючи чоловіків відсахнутися від несподіванки, та опустилася на коліна перед тремтячою фігурою. Сльози безупинно текли по незворушним, бронзовим щокам, а руки обережно пригорнули дитину до грудей, ховаючи від насмішкуватих та презирливих поглядів широкими рукавами.

– Гей, ти ще хто така? Ми тебе сюди не запрошували!

Їхні вигуки, змішані з лайкою, були повністю проігноровані дивною жінкою. Вона не озирнулась навіть коли один з них спробував схопити її за плече, аби змусити обернутись. Натомість лише завершила власну пісню останнім рядком:

– Незважаючи на те, що на нього нападало багато людей.

Щойно останні слова прозвучали – обурення солдат переросло в жахливі, передсмертні крики.

З їхньої плоті виростали молоді дерева, що розривали органи та м’язи зсередини, повільно висмоктуючи всю життєву силу власних жертв. Лише за мить на галявині з’явилися моторошні фігури –  стовбури молодих ясенів прийняли подобу людей, навічно застиглих з виразом жахливого болю на обличчях.

Ні, вони не померли. Титан Аск не була настільки милосердною – винні знаходитимуться в свідомості ще близько тижня. До тих пір, поки дерева не вберуть в себе усе життя з їхньої плоті, що стала добривом для рослин.

І як би не намагалися обернути назад дивну магію згодом – маги зрештою зрозуміють, що вперше зіткнулися з силою, дія якої була невідворотною. Селяни ж, чий страх перед безкарністю солдат пересилив усі інші почуття, вже зранку помітять зникнення молодої дівчинки-сироти, що жила за селом.

Та ніхто не помітив витонченої, жіночої фігури в смарагдово-зелених одежах, що раптово стала сягати близько трьох метрів у висоту. Вона спокійно покинула прикордонне поселення.

В сильних руках, немов найцінніший скарб, сховалася ридаюча дівчинка. Її жахливі рани перетворяться на силу набагато пізніше і тільки завдяки терплячій та розуміючій підтримці Аск.

І лише вранішні птахи стали мовчазними свідками того, як титан дійшла до кордону Вірляни з Роросом. Її висока фігура зникла в кам’яному лісі, що ледь виднівся крізь щільний туман.

Мало хто наважився б ступити в мертві землі, на яких раніше розташовувалося ціле місто. Та історія не зберегла згадок про те, що саме знищило усіх його жителів, непомітно зниклих з власних домівок.