Розділ 7.2

Розвідниця стикалася з наслідками цієї магії колись давно, ще до вступу в армію. Тоді до бабусі звернувся старий мисливець, що випадково натрапив на Кальк, зайшовши надто далеко в старий ліс. Його людські ноги перетворилися на заячі лапи, а руки зробились пташиними крилами, що до жаху налякало чоловіка.

Вієм лишень вчилася маніпулюванню аурами – як чужими, так і власною, – тож бабця скористалася цією ситуацією на повну.

З минулого досвіду блондинка винесла найголовніше – аура пам’ятає все і має неабиякий вплив на тіло, яке огортає. Вона може слугувати як щитом, так і ліками, і навіть зброєю в бою, якщо немає можливості скористатися магією. Тоді Вієм довелося несолодко – чимало часу та сил пішло на те, аби змусити ауру та тіло пригадати свій первинний вигляд і повернути його, але ж їй вдалося.

Тож зараз, знаючи, що є можливість допомогти, Реквієм не хотіла залишатися осторонь, чудово пам’ятаючи, до чого може призвести ця титанова здібність. Вона не збиралась привертати до себе зайвої уваги, тож з легкістю залізла на широкі балки під стелею в коридорі лазарету і вже ними дісталася до дверей потрібної палати.

Розвідниця терпляче дочекалась моменту, коли цілителі покинуть кімнату і розрахувавши час до наступного обходу – зістрибнула вниз, одразу увійшовши всередину.

– Я ж сказав, що не хочу бачити жодних відвідувачів, – роздратовано промовив молодий чоловік, сидячи в ліжку. Спершу розвідниці здалося, що жодного втручання титана Ос в структуру його тіла не було, поки незнайомець сидів боком, але щойно той обернувся – Вієм ледь стримала власний подив від побаченого. – Що? А ти ще хто така?

– І справді стиль Кальк, – зітхнула дівчина. Моргнувши, вона зробила крок вперед, дружелюбно усміхнувшись та піднявши розкриті долоні перед собою: – я Вієм. Перепрошую за вторгнення, але я можу допомогти з цією трансформацією.

– Та невже? – недовірливо запитав незнайомець, що сидів в лікарняній сорочці. Проте, одяг не приховував ведмежу лапу, що заміняла йому праву руку та праву ж частину обличчя, яка вкрилась чорною шерстю і недовірливо спостерігала за розвідницею маленьким, ведмежим оком. – Кращі лікарі не можуть, а ти так?

– Так, – впевнено кивнула Реквієм. – Я раніше стикалася з подібним.

– І що ти можеш?

– Можу допомогти повернути людський вигляд. Не хвилюйся, боляче не буде.

– Ніби я боявся б болю, – насмішкувато пирхнув парубок, але в погляді золотистих очей вже не було ворожості.

Його світло-русе волосся було трохи скуйовджене, а на лівій щоці виднівся широкий шрам, що тягнувся до шиї та явно свідчив про глибоку рану в минулому. Проте, ні лікарняне вбрання, ні помітна втома не псували виразних, трохи загострених рис обличчя. Це була справді аристократична краса в найкращому своєму прояві.

Загалом, впевненість, осанка та помітно розвинена мускулатура видавали і те, що перед Вієм сидів не простий солдат, не дивлячись на його молодий вигляд – точно не старший двадцяти чотирьох років.

– Тож, який в тебе план?

– Пропоную змусити твою життєву силу працювати на тебе ж.

– Гм? То ти маніпулятор аурами?

– Саме так, – кивнула розвідниця.

Замислившись на мить, дівчина наблизилась до його ліжка, на яке безсоромно залізла разом з ногами, щойно зняла взуття. Вієм сіла навпроти здивованого незнайомця та простягнула до нього розкриті долоні:

– Дай-но свої руки. Я змушу твою ауру пригадати попередній вигляд тіла, а ти зосередься на тому, аби твоя життєва енергія огортала ту частину, що стала ведмежою.

Парубок лише кивнув, злегка стиснувши долоні незнайомки людською та ведмежою кінцівками. Не можна було сказати, що за хвилину їхнього знайомства він почав довіряти білявці, але залишати все як є – не той варіант подій, який хотілося розглядати.

В ньому теплилась надія на те, що все дійсно можна виправити, а тому чоловік слухав вказівки Вієм та слухняно їх виконував.

Завдяки досвідченості цього солдата, дівчина планувала впоратись швидше, аніж з тим мисливцем, який знав про аури трохи менше, ніж нічого. А, якщо пощастить, то її втручання не помітять. Головне, щоб сам пацієнт тримав язика за зубами і не вибовкав зайвого.

Глибоко вдихнувши повітря, пропахле ліками та стерильністю, Реквієм спрямувала власну життєву енергію до незнайомця, використовуючи їхні з’єднанні руки в якості мосту.

Їй достатньо сильного, чіткого наміру, аби вплинути на чужу ауру потрібним чином, але передавати енергію через кінцівки було складно. Підсвідомість будь-якої людини змусить тіло та енергетичну оболонку захищатися від стороннього впливу, поки не впевниться в добрих намірах. Можна, звісно, діяти силоміць, але ні до чого доброго подібне не призведе.

Солдат з цікавістю спостерігав за тим, як навколо незнайомої білявки загорілося ледь помітне, золоте сяйво, що почало розповсюджуватися і на його тіло, приємно зігріваючи. Далі вже справа була за чоловіком – залишилось лише спрямувати отриману енергію до трансформованих частин тіла та повернути все назад.

Йому знадобилося декілька хвилин, перш ніж ліву сторону пронизав судомний біль. Положення кісток знову змінювалося разом з гормонами, а мутації в генетичному коді почали зникати, адже були викликані саме магічним впливом на тіло. В іншому випадку, якби щось подібне трапилося з живою істотою при народженні – навіть найсильніші маніпуляції аурою навряд чи будуть здатні щось змінити.

Реквієм з цікавістю спостерігала за тим, як зникає густа, темна шерсть з юнака; як широка, кігтяста лапа в її долоні потрохи зменшується, стаючи знову чоловічою рукою; та як ведмеже око змінює форму на людську. Молодий чоловік перед розвідницею сидів з заплющеними очима, чудово знаючи, що отриманий результат необхідно закріпити, аби в його гени більше не могли втрутитися. Для цього він скористався як запозиченою життєвою силою, так і власною.

Коли солдат знову поглянув на свою рятівницю – в жовтих очах виднілася лише втома та вдячність. Здається, йому досі не дуже вірилось, що все вдалося, після невтішних-то лікарських попереджень.