Розділ 6.2

Проте, незважаючи на сподівання усього загону внутрішньої розвідки, дівчата не планували зупинятись ні через годину, ні через три. Сором та власна гордість не дозволяла побратимам відставати, але не звиклі до посилених тренувань тіла дуже швидко опинились на межі власної витривалості.

Напевно, саме цей випадок і показав різницю солдатам між ними та новенькими, що горіли власною справою. Навіть Ераст, котрого зовсім не цікавило будь-яке кар’єрне зростання на військовому шляху, вразив своєю витривалістю. За п’ять годин безперервних тренувань у рудого навіть дихання не збилось, тоді як більшість вже відчувала тремтіння в кінцівках.

Розвідник з розумінням усміхнувся, спостерігаючи за цією картиною. З витривалістю він ніколи не мав проблем через пекельне тренування, яке йому влаштовував тато-генерал, починаючи з десяти років. Батько ж і наполіг на тому, щоб Ераст Яртур обрав військову справу.

Рудому насправді було байдуже чим займатись, тож парубок навіть не сперечався, подавшись у внутрішню розвідку. А на відбірних змаганнях, перед вступом до армії, познайомився з Вієм та Даною, і вже понад півтора року ці троє були майже нерозлучними.

Ерасту справді подобались ці дівчата, що постійно змушували його докладати більших зусиль на тренуваннях, аби лишень не відставати. Хоча, чесно кажучи, спочатку що батьки Яртура, що сім’я Дани – були проти їхніх дружніх стосунків з Реквієм Еар, яка не мала за спиною знатної сім’ї чи великих зв’язків в армії.

Проте, помітивши, як мотивує дітей це суперництво в їхній трійці, обидві сім’ї махнули рукою на дружбу з простолюдинкою. А згодом, отримуючи посилки від рідних, Ераст з Даною почали помічати гостинці від сім’ї і для Вієм, що остаточно зблизило всіх трьох.

Ось і сьогодні, щойно почув причину нової суперечки – арбалетник з сумом усвідомив, що йому так само доведеться доєднатися до нового змагання. Батько, звісно, зрадіє, а от парубку буде зовсім не солодко.

Ераст не хотів втрачати цю дружбу, адже з усіх новобранців лише Вієм з Даною не зважали на звання його тата. Інші, почувши прізвище генерал-сотника Яртура (те ж саме, що генерал-полковник), намагалися підлеститися.

Зітхнувши, рудий продовжив тренування, яке вже встигло набриднути, коли раптом обидві розвідниці безсило впали на землю. Він лише здивовано моргнув, коли решта загону, наслідуючи їхній приклад, впали там же, де стояли.

– Хоч би посоромились, – цокнув язиком чотар Юстин, споглядаючи цю картину. – Дівчата тут на годину довше вашого.

– Згляньтеся, чотарю, – пробурмотів якийсь солдат. – Ми визнаємо, що їхня витривалість на зовсім іншому рівні.

– Так, визнаємо, – ледь ворочаючи язиком, погодився інший. – Відпустіть нас, будь ласка.

– Добре, валіть звідси, щоб мої очі вас не бачили, – махнув рукою командир. Кинувши погляд в бік Реквієм та Дани, чотар крикнув і їм: – ви теж не затримуйтеся, йдіть відпочивати.

У відповідь обидві розвідниці підняли праву руку, показавши жест з відставлених вказівного та середнього пальців, що можна було прийняти за згоду. Чотар лише гмикнув і згодом покинув полігон разом з іншими.

– Змусили ви наших попрацювати на межі можливостей, – усміхнувся Ераст, втомлено сідаючи біля дівчат. – Що на вас найшло з самого ранку?

– О, Ерасте, – пробурмотіла Вієм, навіть не розплющивши очей. Як і Дана, дівчина лежала на піску, широко розкинувши руки. – Будь другом, допоможи дістатися до душових.

– Я не настільки сором’язлива, мене можеш віднести, – слабко усміхнулася цілителька.

– То може вам ще й допомогти душ прийняти? – гмикнув парубок, розминаючи руки.

– Якщо ти наполягаєш, я не сперечатимусь, – кивнула Дана, змусивши друга закашлятись.

– Мені байдуже, чим ви там займетеся, просто допоможи мені дійти, – попросила блондинка.

– Ви мене колись точно з розуму зведете, – похитав головою Ераст. Піднявшись на ноги, він підхопив дівчат за руки, допомагаючи встати. Проте, якщо Вієм ще могла стояти самостійно, то Дана похитнулась, змушуючи Яртура закинути лікарку на плече.
Зібравшись з силами, розвідники повільно пішли в бік душових вже коли на землю почали спускатися сутінки.

Вієм одразу зайняла душову кабіну, не чекаючи на друзів – бажання змити піт та бруд з власного тіла пересилювало втому. Переодягнувшись в прості штани та сорочку зі шнурівкою біля комірця, дівчина як-небудь просушила волосся рушником і вже звернула було в бік гуртожитку, коли згадала одну важливу річ. Заспокійливі – Вієм збиралася зайти за ними ще зранку, перед тренуванням, але суперечка з Даною витіснила з голови всі плани на день. Пігулки, які вона мала, закінчилися ще вчора, тож сьогодні, аби не мучитися від нічних жахіть, потрібно було поповнити запаси.

З сумом зітхнувши, Реквієм неохоче поплелась в крило цілителів. Навіть якщо там не залишилось лікарів о такій порі – знайома цілителька завжди відкладала заспокійливе у власну шафу, до якої розвідниця мала доступ.

– Впродовж останнього тижня мій шлях надто вже часто лежить в бік лазарету, – розчаровано пробурмотіла дівчина.

Вона спокійно дісталася до потрібної кімнати, а відчинивши шафу подруги – одразу знайшла необхідну пляшку зі знайомими пігулками. Більше не затримуючись, Вієм попрямувала до виходу, коли раптом почула знайомий голос з-за дверей однієї з палат, мимоволі сповільнивши крок.

– Ви впевнені, що це справа рук нового титану? – глухо запитала офіцер Боя. – Хіба такі наслідки не можуть говорити про невідому хворобу? Чи навіть прокляття?

– Хвороба точно ні, – в чоловічому голосі розвідниця майже одразу впізнала головного лікаря Тихомира. – Звісно, можливо це прокляття, але я ще не зустрічав таких наслідків магії. Ви ж знаєте, сила титанів впливає інакшим чином.

– Гаразд, я зрозуміла, – втомлено відповіла Далеслава Боя. – Скажіть, ви зможете повернути йому попередній вигляд?

– Ми зробимо все можливе для цього, – серйозно пообіцяв чоловік. – Але я вперше бачу настільки жахливе поєднання частин тіла тварини з людським. Все виглядає так, ніби солдат вже народився мутантом, а не став таким після зустрічі з невідомою силою.