Розділ 4.

Завдяки вдалому розташуванню головного штабу, до столиці розвідники дісталися всього за дві години верхи. Коней, звісно, довелося залишити в невеликому лісі за межами міста, а далі прямувати в обхід головних воріт. В цій ситуації вони не могли привертати до себе будь-чию увагу.

Хоч армія й керувала Роросом з тіні, але влада аристократії все ще була неабиякою. В підпорядкуванні багатьох знатних сімей навіть були власні бойові загони, що також могло стати проблемою для державної цілісності.

Отже, цієї ночі під прицілом розвідки виявилося шість маєтків в різних частинах столиці і два за її межами, ближче до моря. Один з двох дістався Реквієм Еар, тоді як пара Дани з Ерастом прийнялася розставляти амулети з передавачем в маєтку майже в самому центрі міста, з посиленою охороною. На виконання завдання виділили тридцять хвилин – всі розвідники були зобов’язані повернутися в штаб до світанку.

Незважаючи на те, що лікарі слугували підтримкою в кожному підрозділі – в парі Дани Отаї та Ераста все було навпаки. Завдяки високим навичкам спостереження та уважності, арбалетник часто залишався на відстані, прикриваючи спини своїх. Так сталося й цього разу.

Основне завдання по проникненню та встановленню артефактів виконувала цілителька, вправно пересуваючись балками під самою стелею, тоді як Ераст прибирав усі перешкоди на її шляху. Ні, він не вбивав, лише змушував раптово заснути прислугу чи охоронців, вистріливши в тих розчинними голками зі снодійним. Ці голки насправді були замороженим зіллям, яке діяло миттєво, взаємодіючи зі шкірою живої істоти. Подібну зброю часто використовували в армії, адже вона практично не залишала по собі слідів.

Загалом, їхня командна робота дозволила швидко і безпечно завершити справу та вже за двадцять вісім хвилин повернутися до лісу, очікуючи на повернення решти розвідників. Більша частина загону прибула швидко і тільки троє розвідників досі затримувались. Ними виявились саме ті, хто отримав адреси двох маєтків біля моря.

– Хвалько, обіцяла ж впоратися швидше за нас, – пирхнула Дана, згадуючи самовпевнені слова Реквієм. – Зазвичай вона не пасе задніх.

– Може щось сталося? – похмуро припустив Ераст, вдивляючись в бік міста. – Дорога від пляжу не зайняла б стільки часу.

– Ми не можемо так затримуватися через трьох чоловік, – промовив чотар Юстин. – Їхня безпека повністю залежить від них самих. Чекаємо ще десять хвилин і відбуваємо.

Почувши наказ, і Дана, і Ераст помітно напружились. Ще з навчання їм обом було відомо, що завдання завжди стоїть на першому місці, а перечити наказам старших не дозволялося.

Реквієм, в свою чергу, справді зіткнулася з неабиякою проблемою, яка й стала причиною затримки.

Спочатку все йшло добре, дівчина з легкістю проникла в маєток та знайшла необхідні кімнати – кабінет, їдальня на третьому поверсі, де приймають лише важливих осіб, та спальня господарів. З легкістю притупивши свою життєву енергію без використання анабіозу, лише маніпулюючи аурою, Вієм закріпила маленькі механізми звукозапису. Вони виглядали в точності як звичайні обереги, через що й отримали назву амулетів.

Артефакт-передавач також було успішно встановлено на горищі, під самим дахом. Він допомагав армії зібрати всю інформацію з амулетів в домі та безпечно транслювати її в головному штабі.

Розвідниця дійсно виконала завдання раніше інших і збиралася вже повертатись, коли відчула жахаючу енергію невідомої істоти. В іншому випадку вона, безумовно, проігнорувала б її, намагаючись не привертати до себе увагу когось такого рівня, але проблема полягала в іншому. Саме в тій стороні знаходився другий маєток, що зацікавив розвідку.

І, якщо вірити інтуїції, двоє товаришів точно мали б зіткнутися з володарем цієї аури.

Закони розвідки навчали: під час вилазки кожен сам за себе і допомогти іншому дозволено лише в тому разі, якщо це не призведе до провалу завдання, а шанс врятувати товаришів ще є. Чесно оцінивши власні можливості проти ворога такого рівня, Реквієм похмуро відзначила, що в разі прямого зіткнення – мало шансів залишалось навіть на втечу.

Вона не збиралась втручатись і вже планувала повертатись до місця зустрічі, коли браслет зв’язку на лівій руці завібрував. Це був артефакт у вигляді трьох циферблатів, що кріпились вздовж шкіряного ремінця з доволі обмеженим радіусом дії. Механізм слугував одночасно як годинником, так і дозволяв коригувати командну роботу на певній відстані, відслідковуючи стан і положення товаришів. І, звісно, був здатен передавати сигнал про допомогу іншому власнику браслета, що знаходився найближче.

Вібрація, яку відчула розвідниця, змусила центральний циферблат засяяти багряним, що говорило про високий рівень небезпеки зовсім поруч. Ті двоє розвідників таки зіткнулись з невідомою істотою.

– От лайно, – зітхнула дівчина, поглянувши на браслет зв’язку. Піднявши ліву руку, Реквієм торкнулась татуювання на шиї і неголосно покликала: – Безь, ходімо, треба рятувати.

Відповідаючи на поклик господарки, зображення рогів бізона зі словом «ні» посередині зарябіло і потягнулось назовні вже у вигляді чорного, щільного диму. Темна енергія лише збільшувалась, покидаючи тіло розвідниці, коли раптом трансформувалась у величезного бізона з густою, чорною шерстю. Він був трохи більшим за звичайних, але головна відмінність полягала в сильних, котячих лапах. Останні, через нічний час доби та густу шерсть, спадаючу майже до колін дивної тварини, було не так легко помітити.

Безь зірвався з місця, щойно Вієм опинилась на його спині, та слухняно попрямував у вказаному напрямку. Вони рухалися на рівні найшвидших хижаків, вже за дві хвилини опинившись на галявині, де перед розвідницею відкрилась моторошна картина.

Двох товаришів, один з яких так само, як вона, був новеньким, з легкістю відтісняли до скелі, заганяючи в глухий кут, ніби здобич. Їхні тіла дивним чином закам’яніли більш ніж на половину, сильно зменшуючи мобільність своїх власників, що не залишало тим шансів на виживання.