Розділ 3.

Ще до сходу сонця наступного дня, зі штабу виїхало декілька вершників, очолюваних підполковником Ізбором. Чоловік не збирався ігнорувати дивні заворушення на півночі, тож одразу вирушив до поселення, де бачили титана. Взявши з собою трьох довірених осіб, він повідомив про негайну відправку Колодару і поспішив до північних гір. До місця вони мали дістатися вже цього вечора.

Женучи коней галопом, воїни зупинялись лише для того, щоб дати тваринам перепочити та напитись річкової води. Вони не могли затримуватися довше.

З самого ранку Івора не покидало погане передчуття, що невгамовно гризло зсередини. Чоловік був незвично похмурим, адже знав – його інтуїція ще жодного разу не підводила.

– Іворе, зачекай-но, – гукнув один з воїнів, сповільнюючи власного коня, щойно порівнявся з підполковником.

Вільне звернення до старшини в загоні Ізбора теж було звичним – чоловік вимагав від кожного підлеглого, аби ті використовували лише імена, в цілях маскування. Не бажаючи привертати до себе зайву увагу як простого народу, так і можливих ворогів, його загін відмовився й від військової форми на завданнях. Тому зараз четверо чоловіків виглядали як прості подорожні.

– Що там? – блондин спохмурнів ще дужче, так само переходячи на крок.

– Занадто тихо, – сказав інший воїн, роззираючись навкруги. Їхній невеликий загін зупинився біля підніжжя крутої гори, до якої прилягав густий ліс. – Сонце вже давно встало, тож ми мали б чути хоча б птахів.

– Дідько, – вилаявся Івор, миттєво прислухаючись. Усі органи чуття підполковника загострилися до межі, дозволяючи чітко чути та бачити в радіусі декількох миль, але на короткий час. Відчувши ворога, чоловік зблід і одразу заволав, обертаючись до воїна, що їхав останнім: – на землю, швидко!!!

Впіймавши зляканий погляд командуючого, молодий парубок розгублено моргнув і з затримкою лише на одну мить кинувся виконувати наказ. Та було запізно.

З жахаючим шелестінням з лісових заростів вирвалося чудовисько. Величезна змія миттєво кинулася на хлопця, схопивши пащею не лише його, але й коня, за секунду прокушуючи кістки. Дзвінка тиша одразу наповнилася болісним криком воїна та передсмертним іржанням тварини. Йор був настільки швидким, що перекусив свою здобич навпіл тієї ж секунди, що Івор атакував.

Підполковник славився своєю видатною реакцію та високою швидкістю, але титан Ос перевершував його всього на дві мікросекунди. Щойно в траву впали залишки тіл молодого солдата та його коня, Йор заревів від болю – широкий меч Івора розпоров щоку змія аж до лівого ока. Чудовисько відсахнулось, але глибока рана миттєво почала регенерувати, затягуючись на очах.

Ізбор почорнів лицем, помітивши здивований погляд підлеглого, назавжди спрямований в небо. Парубок загинув миттєво, як і його вороний кінь.

– Відступіть і ні за що не втручайтеся, – різким тоном наказав підполковник, витерши обличчя від крові чи то полеглого товариша, чи то титана, рукавом сорочки. Він не збирався відпускати змія, але й втрачати своїх людей теж відмовлявся, тому почав діяти самостійно.

Враховуючи, що регенерація чудовиська була дуже швидкою, атакувати доведеться ще швидше. До того ж, потрібно зважати й на те, що шкіру змія вкривала щільна луска, яка слугувала гарним захистом від звичайної зброї й тупих ударів. Та Івор не роздумував, одразу перейшовши в наступ, аби відтіснити титана назад до лісу. Чоловік розумів, що перемогти зараз не вдасться.

Йор ображено зашипів, помалу відповзаючи назад, і спробував атакувати хвостом, проте спроба виявилася марною. Сильні емоції значно підсилювали старшого офіцера, роблячи його більш уважним до бою, з чим титан Ос зіткнувся вперше.

– Ви, люди, навіть не уявляєте, з ким зібралися воювати, – раптом прошипів змій. Через сичання його було важко зрозуміти, але Івор зміг розібрати людську мову, навіть спинившись від подиву.

– То ти розумний, клята гадюко, – презирливо виплюнув чоловік.

– Я прийшов лише попередити, – продовжив Йор. – Ос могутніший, ніж ви можете собі уявити. Ви не зрівняєтесь з нами, жалюгідні творіння.

Розлютивши Івора ще більше, титан не встиг ухилитися від удару в чоло, проте й ця рана почала затягуватись тієї ж миті. Продовжувати бій велетень не збирався, і, вважаючи свою роботу зробленою, зник в заростях, з яких до того виповз.

Впевнившись, що Йор пішов, підполковник змахнув кров з леза власного меча, перш ніж повернути зброю в піхви, і обернувся до підлеглих. Обидва солдата стояли осторонь, утримуючи наляканих коней. Вони теж чули слова змія і розуміли, що різниця в силі між людьми та титанами справді надто велика. Якщо вже навіть старшому офіцеру бій давався складно, то що казати про звичайних солдатів? Все ж, досі було невідомо, скільки насправді титанів має Ос.

– Мирон мав якихось родичів? – похмуро запитав Івор, наблизившись до розірваного тіла.

– Ні, він сирота, – зітхнув один з воїнів, втомлено потерши обличчя. Помітивши, що командуючий навіть не запихався, б’ючись з чудовиськом, солдати нарешті розслабились. – Думаю, ми можемо поховати його тут.

– Добре, тоді займіться цим. Через годину повертаємось до штабу. Їхати далі вже немає сенсу.

За декілька годин, загін з трьох людей в’їхав на територію головного штабу, схованого в скелях, поміж декількох тренувальних полігонів. Не чекаючи на запрошення від вищого керівництва, похмурий Івор одразу попрямував до Колодара, відпустивши підлеглих відпочивати. У нього були термінові та геть не радісні новини стосовно Ос.

В той же момент, розвідники, під командуванням Гната Юстина, готувалися до нового завдання. Цього разу їм належало взяти під контроль декілька маєтків відомих аристократів, аби не допустити неспокійної ситуації. Поки що обурення росло лише серед простих селян та містян, тоді як знать зберігала нейтралітет.

З самого початку, коли в народі лише починали звучати голоси на користь повернення законних принца з принцесою, жодна знатна родина ще відкрито не підтримала нову правлячу родину з бічної гілки колишньої.