Розділ 3.

Ще до сходу сонця наступного дня зі штабу виїхало декілька вершників, очолюваних підполковником Ізбором. Чоловік не збирався ігнорувати дивні заворушення на півночі, тож одразу вирушив до поселення, де бачили титана. Взявши з собою трьох довірених осіб, він повідомив про негайну відправку Колодару і поспішив до північних гір. До місця вони мали дістатися вже цього вечора.

Женучи коней галопом, воїни зупинялись зрідка, аби дати тваринам перепочити та напитись річкової води — вони не могли затримуватися довше.

З самого ранку Івора не покидало погане передчуття, що невгамовно гризло зсередини. Він був незвично похмурим, адже знав — інтуїція його не обманює, та тільки знайти загрозу, чи бодай передбачити її, не вдавалося.

— Іворе, зачекай-но, — зненацька гукнув один з солдатів, сповільнюючи власного коня.

Вільне звернення до старшини в загоні підполковника було звичною справою — він вимагав від кожного підлеглого, аби ті використовували лише імена, в цілях маскування. Не бажаючи привертати до себе зайву увагу як простого народу, так і можливих ворогів, його люди відмовилися й від військової форми, тож і зараз четверо чоловіків справляли враження простих подорожніх.

— Що там? — офіцер озирнувся, слідом спиняючи рисака.

— Надто тихо, — пояснив вже інший воїн, роззираючись навкруги. Їхній загін зупинився неподалік від головного тракту півночі, з двох сторін оточений лісом. — Сонце давно встало, тож ми мали б чути хоча б птахів.

— Трясця, — збліднувши, чоловік одразу ж напружився. Посилив органи чуття до межі, що дозволяло чітко чути та бачити в радіусі декількох миль, але на короткий час. Відчувши ворога, він гаркнув, різко обертаючись до солдата, що їхав останнім: — на землю, швидко!

Впіймавши зляканий погляд командуючого, молодий парубок розгублено моргнув і з затримкою всього на мить кинувся виконувати наказ. Та було запізно.

На секунду солдатам здалося, це ліс розкрив свою пащу, що несподівано показалася серед дерев, з тріском поваливши дику яблуню. Темна ж тінь, яка стрімко кинулася вперед, просто на парубка, змусила заклякнути обох супроводжуючих Івора, а коней — злякано заіржати.

Величезний змій атакував миттєво, захоплюючи гострими іклами і солдата, і його коня, миттєво прокушуючи кістки. Шелест листя, тріск повалених дерев зникли — простір сповнився надривним криком солдата та передсмертним іржанням тварини. Йор вражав своєю швидкістю, перекусивши свою здобич навпіл тієї ж секунди, коли Івор атакував.

Ізбор славився швидкою реакцією в бою, але титан Ос перевершував його всього на дві мікросекунди. Вони тривали менше одного вдиху і все одно коштували їм надто дорого.

А щойно в траву впали залишки тіл молодого солдата і його коня, Йор заревів від болю — меч Івора розпоров щоку змія до самого ока. Чудовисько відсахнулось, труснувши пласкатою головою, і розлючено засичало. Глибока рана, залишена офіцером на зміїній морді, затягувалась на очах.

Ізбор почорнів лицем, наштовхнувшись очима на здивоване обличчя підлеглого, чий застиглий погляд залишився назавжди спрямованим в небо. Парубок загинув одразу, як і його вороний кінь, а зелена трава довкола обох тіл збагряніла від крові.

— Відступіть і не втручайтеся, — різким тоном наказав підполковник, витерши обличчя від крові чи то полеглого товариша, чи то титана, рукавом сорочки. Він не збирався відпускати змія, але й втрачати своїх людей відмовлявся, тож вирішив діяти самостійно.

Враховуючи швидкість регенерації чудовиська — атакувати доведеться на випередження. До того ж, потрібно зважати й на щільну луску змія, що слугувала гарним захистом від звичайної зброї і тупих ударів. Та Івор не роздумував — одразу перейшов в наступ, аби відтіснити титана назад до лісу, розуміючи, що перемогти зараз не вдасться.

Йор ображено засичав, помалу відповзаючи назад, і спробував атакувати хвостом, проте марно. Сильні емоції значно підсилювали старшого офіцера, роблячи його уважнішим до кожної дрібниці в цьому бою, з чим титан зіткнувся вперше.

— Ви-с-с, люди, навіт-с-сь не уявляєте, з-с-с ким з-с-сібралис-с-ся воювати, — прошипів змій. Крізь сичання зрозуміти його було важко, та Івор розібрав людську мову — навіть спинився від подиву.

— То ти розумний, клята гадюко, — презирливо виплюнув чоловік.

— Я прийш-ш-шов лиш-ш-ше попередити, — вів далі Йор. — Ос-с-с могутніший, ніж-ш-ш ви можете собі уявити. Ви не з-с-срівняєтесь з нами, ж-ш-шалюгідні творіння.

Розлютивши Івора ще більше, титан не встиг ухилитися від удару в чоло, але й ця рана почала затягуватись тієї ж миті. Продовжувати бій велетень не збирався, і, вважаючи свою роботу зробленою, зник в заростях, з яких до того виповз.

Впевнившись, що Йор пішов, підполковник змахнув кров з леза меча, перш ніж повернути зброю в піхви, і обернувся до підлеглих. Обидва солдата стояли осторонь, утримуючи наляканих коней. Вони теж чули слова змія і розуміли, що різниця в силі між людьми та титанами справді надто велика. Якщо вже навіть старшому офіцеру бій давався складно, то що казати про звичайних солдатів?

— Мирон мав якихось родичів? — похмуро запитав Івор, наблизившись до розірваного тіла.

— Ні, він сирота, — відгукнувся один з воїнів, втомлено потерши обличчя. Помітивши, що командуючий навіть не запихався, б’ючись з чудовиськом, вони нарешті розслабились. — Думаю, ми можемо провести кродування¹ тут.

— Добре, тоді займіться цим. Через годину повертаємось до штабу. Їхати далі вже немає сенсу.

За декілька годин загін з трьох людей в’їхав на територію головного штабу, схованого в скелях, поміж декількох тренувальних полігонів. Не чекаючи на запрошення від вищого керівництва, Івор одразу попрямував до Колодара, відпустивши підлеглих відпочивати. Новини стосовно Ос виявилися невтішними.

***

Тим часом розвідники, під командуванням Гната Юстина, готувалися до нового завдання. Цього разу їм належало взяти під контроль декілька маєтків відомих аристократів, аби не допустити неспокійної ситуації. Поки що обурення росло серед селян та кількома, не надто великими, містами, а от знать продовжувала тримати нейтралітет.