Розділ 1.

Сонце, що прозирало у великі вікна коридору на п'ятому поверсі, вигравало золотими променями на портреті короля-засновника, який висів на стіні навпроти. Глибокі відтінки червоного, коричневого й чорного добре передавали різку й рішучу вдачу Дороха Кровожерливого, започаткувавшого тисячолітню династію.

Іво́р І́збор, стомлено скуйовдивши золотаве волосся, вперся стегнами в підвіконня і замислено оглянув зображення суворого чоловіка — навіть зараз, через 17 років від повстання генералів та страти королівської сім'ї, Дорох залишався поважною фігурою в історії королівства. Втім, якби не заступництво й впертість старого вчителя, Колодара, портрет давно був би спалений повстанцями і вже точно не висів би тут, поруч із залою генералів.

Важко зітхнувши, Івор на мить заплющив очі і склав руки на грудях. Вчитель рідко запізнювався і ніколи — після термінового виклику. Та ось вже понад п'ятнадцять хвилин доводилося стовбичити посеред порожнього коридору — кабінет був зачиненим, а відправитись на пошуки його власника Ізбор, втомлений довгою дорогою, не мав ніякого бажання.

— Що ж так довго? — пробурмотів, насупивши темні брови. Його погляд ковзнув в бік коридору, очікуючи нарешті побачити старого, але той явно не поспішав з'являтись.

Озирнувшись до вікна, підполковник розвідки байдуже майнув очима повз пустельну нечисть, яка ніколи не наважувалася наблизитись до захисних арканів головного штабу. Пустельники ще понад десятиліття тому були людьми, а тепер радше нагадували висушені скелети з жагою крові, що вибирались назовні з першими сутінками й тільки заради полювання.

Солдати намагалися їх не чіпати — до всього, нечисть слугувала непоганою охороною для осереддя роросівського війська.

Погляд Івора розфокусувався, зморений довгою відсутністю сну, та поринути у власні думки не встиг — вчасно почув далекі, квапливі кроки вчителя. Колодар завжди поспішав, ніби ніколи не міг вмістити все заплановане в одну добу, а тому впізнати його ходу було легко.

— Я вже думав, не дочекаюсь, — показово позіхнув підполковник, повертаючись до новоприбулих.

Генерал-чотовий показався в кінці коридору в компанії Дем'яна Гамаюна — іншого свого учня, що видався не менш похмурим за самого Колодара.

Занурившись в бесіду, обоє не одразу помітили Ізбора, та той і не засмучувався — натомість, уважніше оглянув чоловіків. На відміну від похмурого вчителя, Дем'ян здався ще й напруженим — точно новини невтішні.

— Впевнені, що це був Йор? — голос товариша звучав стишено, але не менш напружено, ніж його тихі кроки. — Про титанів стільки років нічого не чули...

Зиркнувши на нього, генерал-чотар нарешті помітив Ізбора, якому й кивнув, вітаючись. Це був високий, худий чоловік з довгими пальцями та коротким, русим волоссям, чиї темні кола під очима були єдиними ознаками хронічної втоми — він повністю віддавав себе роботі.

Зрештою, Колодар відповів, запрошуючи обох офіцерів до кабінету:

— Впевнений.

Слухняно увійшовши до просторого й незвично освітленого приміщення, булавні офіцери розсілися за широким столом. Втім, якщо Івор ще намагався збагнути причини такого поспіху з уривку почутої розмови, то Гамаюн вже знав про них.

Проте, жоден не поспішав що-небудь пояснювати самому Ізбору — Колодар взявся нишпорити в шафі, перебираючи купу різних мап, а Дем'ян, як завше, прийнявся щось записувати в потертому записникові.

Закотивши очі, Іво́р потягнувся за вранішньою газетою, що лежала на столі. Звично ковзнув очима до колонки на першій сторінці, де завше повідомляли про ріст акцій найбільших монополістів серед підприємств і мимоволі усміхнувся — не дарма минулого місяця придбав право власності на дві нові шахти. Вже за три тижні купівля себе виправдала, продемонструвавши стійкий, хоч і ледь помітний, ріст.

Байдуже перегорнув сторінку, звернувши увагу ще на кілька шпальт, та, не знайшовши для себе нічого цікавого, відкинув видання. З цікавістю та прихованими бісенятами в карих очах, Ізбор оглянув присутніх, насуплених і похмурих. Важко зітхнувши, повернувся до Колодара і, нарешті, поцікавився:

— Сталося щось термінове? — гарне обличчя з чіткими рисами приємно пом'якшила напівусмішка. Волосся, звично скуйовджене, було забране назад, а простий, практичний одяг нерідко викликав презирство на обличчях штабних офіцерів.

Військову форму Івор нахабно ігнорував, а в свої тридцять шість виглядав не старшим за Дем’яна — двадцятивосьмирічного полковника, — та ось вже протягом декількох років категорично відмовлявся від підвищення. Не бажав переходити у повне підпорядкування генеральній старшині, а тому вперто залишався у званні підполковника, досить вільно виконуючи власні обов’язки.

— Було донесення про появу одного з титанів Ос на північному кордоні, — задумливо промовив генерал-чотар Колодар, нарешті відірвавши від мапи розсіяний погляд. — Інформація поки що не підтверджена, але ігнорувати цей випадок ми не можемо. Ситуація й без того доволі нестабільна.

— Отже, Йор? — радше ствердно, аніж питаючи, проказав Дем'ян Гамаюн, крутячи між пальців олівець. На його колінах лежав записник, розкритий майже на середині, де той залишав лише йому зрозумілі замітки.

— Так, місцеві повідомляли про гігантського змія з наростами на голові у вигляді корони. Але сказано, що він зник так само миттєво, як і з’явився, поваливши декілька дерев та одного ведмедя біля села. Місцеві сприйняли його появу за сходження божества-захисника і співпрацювати з солдатами відмовляються.

— То Ос вирішив нагадати про себе, — подивовано простягнув Ізбор і опустив погляд до відміченого селища на розгорнутій генералом мапі. — Місцевість вже перевірили?

— Так, нічого цікавого, — кивнув Колодар. — Сліди змія знайшли в сосновому борі, де все й сталося. За п'ять метрів вони зникають, ніби той просто розтанув у повітрі. Деревами виповзти не зміг би — бір молодий, жоден стовбур там його б не втримав.

Задумливо підперши голову долонею, вперту ліктем в підлокітник крісла, підполковник мимоволі скривився. Добре розумів, що після таких звісток навряд чи вдасться відпочити. Не в найближчому майбутньому точно.