Розділ 1.

Сонце, що прозирало у великі вікна коридору на п'ятому поверсі, вигравало останніми, золотими променями на портреті короля-засновника. Глибокі відтінки червоного, коричневого й чорного добре передавали різку й рішучу вдачу Дороха Кровожерливого, започаткувавшого тисячолітню династію.

Іво́р І́збор, стомлено скуйовдивши золотаве волосся, вперся стегнами в підвіконня. Розсіяний погляд майнув зображенням суворого правителя — навіть зараз, через 17 років від повстання генералів та страти королівської сім'ї, Дорох залишався поважною фігурою в історії королівства. Втім, якби не заступництво й впертість старого вчителя, Колодара, портрет давно був би спалений повстанцями, і вже точно не висів би тут, поруч із залою генералів.

Важко зітхнувши, Івор на мить заплющив очі і склав руки на грудях. Вчитель рідко запізнювався і ніколи — після термінового виклику. Та ось вже понад п'ятнадцять хвилин доводилося стовбичити посеред порожнього коридору — кабінет був зачиненим, а відправитись на пошуки його власника Ізбор, втомлений довгою дорогою, не мав ніякого бажання.

— Що ж так довго? — пробурмотів, насупивши темні брови. Знову озирнувся в бік довгого коридору, в надії нарешті побачити старого, але той не поспішав з'являтись.

В спробах хоч якось згаяти час, підполковник розвідки повернувся до вікна, з нудьгою спостерігаючи за пустельною нечистю. Пустельники не наважувались наблизитись до головного штабу через захисні аркани і щоразу з острахом відступали подалі, завбачивши солдатські загони.

Ще понад десятиліття тому вони були людьми, а тепер радше нагадували висушені скелети з жагою крові, які вибирались назовні з першими сутінками й тільки заради полювання. Солдати ж намагалися їх не чіпати — до всього, нечисть слугувала непоганою охороною для осереддя роросівського війська.

Погляд Івора розфокусувався, зморений довгою відсутністю сну, та остаточно поринути у власні думки не встиг — вчасно почув далекі, квапливі кроки вчителя. Колодар завжди поспішав, ніби ніколи не міг вмістити все заплановане в одну добу, а тому впізнати його ходу було легко.

— Я вже думав, не дочекаюсь, — показово позіхнув підполковник, повертаючись до новоприбулих.

Генерал-чотовий показався в кінці коридору в компанії Дем'яна Гамаюна — іншого свого учня, що зараз мав вигляд темніший за хмару.

Занурившись в бесіду, обоє не одразу помітили Ізбора, та той і не засмучувався — натомість, уважніше оглянув чоловіків. Обоє похмурі, та якщо Дем'ян видавався напруженим, то вчитель складав враження хронічно втомленої людини, яка надто вже звикла до проблем, аби зайве про ті хвилюватись.

— Впевнені, що це був Йор? — голос товариша звучав стишено, але не менш напружено, ніж його тихі кроки. — Про титанів стільки років нічого не чули...

Зиркнувши на нього, генерал-чотар нарешті помітив Ізбора, якому й кивнув, вітаючись. Це був високий, худий чоловік з довгими кінцівками та коротким, русим волоссям, завше одягнений в темний одяг без жодних знаків розрізнення.

Зрештою, Колодар відповів, запрошуючи обох офіцерів до кабінету:

— Впевнений.

Слухняно увійшовши до просторого й незвично освітленого приміщення, булавні офіцери розсілися за широким столом. І якщо Івор ще намагався збагнути причини такого поспіху з уривку почутої розмови, то Гамаюн вже знав про них.

Проте, жоден не поспішав що-небудь пояснювати самому Ізбору — Колодар взявся нишпорити в шафі, перебираючи купу різних мап, а Дем'ян, за звичкою, прийнявся щось записувати в потертому записникові.

Закотивши очі, Іво́р потягнувся за вранішньою газетою, що лежала на столі. Ковзнув очима до колонки на першій сторінці, де повідомляли про ріст акцій найбільших монополістів серед підприємств і мимоволі усміхнувся — не дарма минулого місяця придбав право власності на дві нові шахти. Вже за три тижні купівля себе виправдала, продемонструвавши стійкий, хоч і ледь помітний, ріст.

Байдуже перегорнув сторінку, звернувши увагу ще на кілька шпальт, та, не знайшовши для себе більше нічого цікавого, відкинув видання. З цікавістю та прихованими бісенятами в карих очах, Ізбор оглянув присутніх, насуплених і похмурих. Зрештою, першим не витримав гнітючого мовчання й, нарешті, поцікавився:

— Сталося щось термінове? — гарне обличчя з чіткими рисами приємно пом'якшила напівусмішка. Волосся, звично скуйовджене, було забране назад, а простий, практичний одяг нерідко викликав презирство на обличчях штабних офіцерів.

Військову форму Івор нахабно ігнорував, а в свої тридцять шість виглядав не старшим за Дем’яна — двадцятивосьмирічного полковника, — та ось вже протягом декількох років категорично відмовлявся від підвищення. Не бажав переходити у повне підпорядкування генеральній старшині, а тому вперто залишався у званні підполковника, досить вільно виконуючи власні обов’язки.

— Було донесення про появу одного з титанів Ос на північному кордоні, — задумливо відгукнувся Колодар, нарешті відірвавши від мапи розсіяний погляд. — Інформація поки що не підтверджена, але ігнорувати цей випадок ми не можемо. Ситуація й без того доволі нестабільна.

— Отже, Йор? — радше ствердно, аніж питаючи, проказав Дем'ян Гамаюн, крутячи між пальців олівець. На його колінах лежав записник, розкритий майже на середині, де той залишав лише йому зрозумілі замітки.

— Так, місцеві повідомляли про гігантського змія з наростами на голові у вигляді корони. Але сказано, що він зник так само миттєво, як і з’явився, поваливши декілька дерев та одного ведмедя біля села. Місцеві сприйняли його появу за сходження божества-захисника і співпрацювати з солдатами відмовляються.

— То Ос вирішив нагадати про себе, — зробив висновок Ізбор, не приховуючи подиву в голосі. Звернув увагу на селище, відмічене генералом на розгорнутій мапі, і запитав: — місцевість вже перевірили?

— Так, нічого цікавого, — кивнув Колодар. — Сліди змія знайшли в сосновому борі, де все й сталося. За п'ять метрів вони зникають, ніби той просто розтанув у повітрі. Деревами виповзти не зміг би — бір молодий, жоден стовбур там його б не втримав.