Вступ.

— Невже ти ростила її в лісі? — приречено зітхнув чоловік, спостерігаючи за тринадцятирічною дівчинкою. Світловолоса малеча бігала по саду, переслідуючи випадкових тварин, пташок та комах, чию поведінку наслідувала в дивовижній точності. Старий Мстивой вперше бачив дитину, чиє тіло було б настільки добре фізично розвинене.

Дівчинка рухалася з легкістю: то стрибаючи вслід за озерними жабами чи дикими зайцями, то залізаючи на дерева швидше хижих котів. Років з семи вона вміла пересуватися безшумно, а в десять вже навчилася повністю приховувати власну присутність, подавивши ауру.

— Ні, Рем росла серед людей, — тепло усміхнулася сива жінка, за звичкою одягнена в лляну сорочку з закоченими рукавами та звичайні штани. Співрозмовники разом спостерігали за дитиною, але якщо генерал-полковниця робила це з ніжністю, то в карих очах Мстивоя відчай межував зі смиренням. — Не хвилюйся, це просто частина її тренування. Зазвичай вона так не поводиться.

— Мечиславо, краще відмовся від своїх дурнуватих ідей, — вкотре повторив чоловік. — Як Реквієм зможе стати гідною людиною, будучи вихованою відступником Роросу?

— Принаймні, з тобою моя онука буде в безпеці, — серйозно проказала Мечислава Ро́са. — Розвідка знову натрапила на наш слід і я більше не можу гарантувати їй спокійне життя. Не забувай, скільки винен мені тільки за те, що не дала твоїм кісткам згнити десь у виправних шахтах на півночі.

— Та знаю я, — скривився чорний маг. — Гаразд, якщо тебе влаштовує її життя в кримінальній гільдії — хай буде. Але мені досі не зрозуміло, чому ти не довіриш її життя генеральній старшині.

— Дякую, Мстивоє, — кивнула жінка. — Вона вже втратила всю сім’ю через армію, досить з неї їхньої опіки. Реквієм, ходи-но сюди.

Дівчинка, почувши власне ім’я, поспішила до бабусі, облишивши в спокої випадкового вужа.

— Щось сталося?

— Дещо незначне. З сьогоднішнього дня тобі доведеться залишитися з дідом Мстивоєм, допоки я не повернуся.

— Куди ти йдеш, ба? — вона спохмурніла, впершись в єдину близьку людину важким поглядом великих, блакитних очей. — І чому не можеш взяти мене з собою? Я не заважатиму тобі, обіцяю.

— Ти ніколи мені не заважала, дитино, — усміхнулася Мечислава, скуйовдивши в’юнке, світле волосся онуки. — Просто зараз так треба. Залишайся тут, згодом я повернуся по тебе.

— Обіцяєш?

— Звісно.

Маленька Реквієм більше не ставила запитань, довірившись словам жінки. Якщо бабуся попросила чекати на неї тут — Рем залишиться з цим старим, чиє каштанове волосся ще не встигло вицвісти сивиною, та слухняно чекатиме. Вона ще не знала, що дні очікування згодом перетворяться на місяці, потім на роки, але Мечислава Роса вже не повернеться, й не увійде до двоповерхової будівлі гільдії.

Лише в сімнадцять років дівчина дізнається сумну правду — генерал-полковниця Роса загинула на північному кордоні, зіткнувшись з титанами Ос. Це станеться за рік після її зникнення, але, з якихось причин, військова верхівка вирішить приховати загибель жінки.

Протягом усього часу очікування й надалі, Реквієм не полишатиме власних тренувань, напросившись в учениці до одного з відступників, що так само був частиною гільдії. Воїни любили енергійне дівча і мало в чому могли їй відмовити, навіть попри пустощі в парі з вірним Безуалом.

Відступники — маги, що притримувалися революційних поглядів, через які були відкинуті країною, — в свою чергу, замінили їй сім’ю, навчаючи всьому, чим дівчинка хоч трохи цікавилась. Не надто знаючись на вихованні дітей, співгільдійці, бувало, ділились і забороненою інформацією, тільки підігріваючи цікавість дитини.

А за рік, після звістки про смерть Мечислави Роса, Реквієм, дивуючи нову родину, приймає рішення доєднатися до лав армії.