Пролог.

– Невже ти ростила її в лісі? – приречено зітхнув чоловік, спостерігаючи за тринадцятирічною дівчинкою. Світловолоса малеча бігала по саду, переслідуючи випадкових тварин, пташок та комах, чию поведінку наслідувала в дивовижній точності. Старий Мстивой вперше бачив дитину, чиє тіло було б настільки добре фізично розвинене.

Дівчинка рухалася з легкістю: то стрибаючи вслід за озерними жабами чи дикими зайцями, то залізаючи на дерева швидше хижих котів. Років з семи вона вміла пересуватися безшумно, а в десять вже навчилася повністю приховувати власну присутність, подавивши ауру.

– Ні, Вієм росла серед людей, – тепло усміхнулася сива жінка, за звичкою одягнена в лляну сорочку з закоченими рукавами та звичайні штани. Співрозмовники разом спостерігали за дитиною, але якщо генерал-полковник робила це з ніжністю, то в карих очах Мстивоя відчай межував зі смиренням. – Не хвилюйся, це просто частина її тренування. Зазвичай вона так не поводиться.

– Мечиславо, краще відмовся від своїх дурнуватих ідей, – вкотре повторив чоловік. – Як Реквієм зможе стати гідною людиною, будучи вихованою відступником Роросу?

– Принаймні, з тобою моя онука буде в безпеці, – серйозно відмовила Мечислава Ро́са. – Розвідка знову натрапила на наш слід, тож я більше не можу гарантувати їй спокійне життя. Не забувай, скільки винен мені тільки за те, що не дала твоїм кісткам згнити десь у виправних шахтах на півночі.

– Та знаю я, – скривився старий стихійник. – Гаразд, якщо тебе влаштовує її життя в кримінальній гільдії – хай буде. Але мені досі не зрозуміло, чому ти не довіриш її життя генеральській старшині.

– Дякую, Мстивоє, – вдячно кивнула жінка. – Вона вже втратила всю сім’ю через армію, досить з неї їхньої опіки. Реквієм, ходи-но сюди.

Дівчинка, почувши власне ім’я, поспішила до бабусі, облишивши в спокої випадкового вужа.

– Щось сталося?

– Дещо незначне. З сьогоднішнього дня тобі доведеться залишитися з дідом Мстивоєм, допоки я не повернуся.

– Куди ти йдеш, бабусю? – дівчинка спохмурніла, впершись в єдину близьку людину важким поглядом великих, блакитних очей. – І чому не можеш взяти мене з собою? Я не заважатиму тобі, обіцяю.

– Ти ніколи мені не заважала, дитино, – усміхнулася Мечислава, скуйовдивши в’юнке, світле волосся онуки. – Просто зараз так треба. Залишайся тут, згодом я повернуся за тобою.

– Обіцяєш?

– Звісно.

Маленька Реквієм більше не ставила запитань, довірившись словам жінки. Якщо бабуся попросила чекати на неї тут – Вієм залишиться з цим старим, чиє каштанове волосся ще не встигла торкнутись сивина, та слухняно чекатиме. Вона ще не знала, що дні очікування згодом перетворяться на місяці, потім на роки, але Мечислава Роса вже не повернеться, й не увійде до двоповерхової будівлі гільдії.

Лише в сімнадцять років дівчина дізнається сумну правду – генерал-полковник Роса загинула на північному кордоні, зіткнувшись з титанами Ос. Це сталося за рік після її зникнення, але, з якихось причин, армія вирішила приховати загибель жінки.

Ймовірно, військова верхівка не поспішала поширювати інформацію про втрати через страх нашкодити репутації всієї армії. Все ж, королівство Ророс, що знаходилося в центральній частині північного континенту, було відоме своєю військовою міццю. Історія вже не пам’ятає випадків, коли цю країну могли підкорити чужинці: оточена трясовиною від північного сходу до самого півдня та скелястим пустищем на заході – ця держава стала природною фортецею. Натомість, Ророс не мав надто родючих земель тож, в обмін на тканини, м’ясо та зернові культури інших країн – надавав повну військову підтримку союзним державам.

Що вже там, навіть за наявності королівської сім’ї, чиє правління насправді було номінальним, вся влада була в руках військової верхівки.

Протягом усього часу очікування й надалі, Реквієм не полишала власних тренувань, напросившись в учениці до одного з відступників, що так само був частиною гільдії. Воїни любили енергійне дівча і мало в чому могли відмовити усміхненій малечі, навіть після її пустощів в парі з вірним Безуалом.

Відступники – маги, що притримувалися революційних поглядів, через які були відкинуті країною, – в свою чергу, замінили їй сім’ю, навчаючи всьому, чим дівчинка хоч трохи цікавилась. Не надто знаючись на вихованні дітей, співгільдійці, бувало, ділились і забороненою інформацією, тільки підігріваючи цікавість дитини.

А за рік, після звістки про смерть Мечислави Роса, Реквієм, дивуючи нову родину, приймає рішення доєднатися до лав армії.