ГЛАВА 25

         Прийшов свій час, і настав «довгоочікуваний» Судний День Великої Атлантиди.

      Алексус, Юлі-Ана та лицарі-тамплієри сиділи у відпочинкових покоях, у Храмі Воїнів. У затишній кімнаті, на підлозі, лежали товсті килими та м'які подушки, багатобарвні картини на стінах відбивали фіолетове світло кришталевих куль. Всі завмерли в очікуванні, долаючи як нетерпіння, так і почуття приреченості цього світу.

      - І довго ще нам чекати? – порушив мовчання Акібел, найменший із тамплієрів.

      - Не маю уявлення, - відповів за всіх Даніел, запускаючи погляд у виріз куртки Юлі-Ани.

      Золотий ланцюжок збігав з її шиї, але кулончик, що на ньому висів, ховався під тканиною, між грудьми.

      - Даніеле, моє обличчя знаходиться трохи вище, - зауважила Юлі-Ана.

      - Догадуюся, мій любий раднику, - сказав Даніел. – Але очікування таке тяжке, а споглядання твоїх грудей мене бадьорить.

      - Відмовся від свого уявного задуму, бо він ніколи не здійсниться.

      - Та знаю я це, але як приємно помріяти, - знизив плечима Даніел. - І не читай мені лекцію про моральну стійкість.

      Юлі-Ана посміхнулася, чоловіча увага в такій ситуації її навіть бавила. Вона ніжно торкнулася кулончика і сказала:

      - Я помолюся за тебе, Ефірієць.

      В цей час до кімнати увійшов Валіус. Одягнений він був у бойовий срібний комбінезон, і при повному озброєнні. Голова його була дзеркально поголена, і вся відтатуйована хитромудрими магічними рунами. Було таке відчуття, що він приготувався до своєї останньої, вирішальної битви.

      Я затримався біля входу, і подивився на Юлі-Ану. Вона залишилася такою ж удавано сором'язливою і зворушливою, як і в перший день нашого знайомства. Її сріблясто-карі очі не могли приховати глибини її переживань, і те, скільки їй довелося тут пережити. Я глянув у вічі всім Ефірійцям, і всі вони були однаково сумні. Їхні очі стали свідками багатьох жахливих подій, і були наповнені глибокою тугою та душевним болем, якби вони не намагалися це приховати.

      - Чого замружилися, воїни? – звернувся я до них. – За будь-яких обставин ви потрапите додому, у свій світ, з якого прийшли сюди. Кожен із вас - це окремий фрагмент мозаїки, сам по собі загадковий, і не дуже мені зрозумілий. Але в цілому ви утворюєте цілісну і цікаву картину, про яку навіть не здогадуєтеся. Так що я не здивуюсь, якщо ваші життя пересічуться ще не один раз. Хто з вас тепер сумнівається, що всі світи перетинаються?

      Алексус мотнув головою.

      - Особисто я не маю в цьому сумніву. Я був біля Софіївського Собору, у Місті Семи Пагорбів, коли мій світ перевернувся…

      Алексус повільно підбирав слова, переказуючи цю частину своєї історії. Він начебто заново переживав свій минулий досвід, у Місті Семи Пагорбів. Його спогади стали настільки яскравими, що в нього на щоках заблищали сльозинки, яких він не відчував, і не помічав.

      - Те, що трапилося з тобою біля Собору, це найважливіша подія у твоїй долі, Алексусе, - зауважив я. – І у всіх наших долях...

      - Командоре, дай відповідь на одне запитання, що мене тривожить? - запитав Сатарел, найстаріший з тамплієрів.

      - Говори.

      - Що ми робили в Карпатах, перед телепортацією до Атлантиди?

      - Точної відповіді я не знаю, - відповів я. – Скоріш за все, там знаходиться древній часовий портал, – місце концентрації неймовірної космічної сили. Решту придумай сам. І здається мені, де вхід – там і вихід. І чи не опинитеся ви знову в Карпатах?

      - Уся ця історія, як напівзотліла книга, з вирваними аркушами, - сказав Акібел. – І втекти з цієї історії, я вважаю, у нас не вийде. Підкоримося неминучому, і, можливо, наші майбутні могилки закидають букетами квітів.

      - Акібеле, запам'ятай у житті головну істину, - сказав Алексус, - живим з нього ти не вийдеш.

      Двері відчинилися, і увійшов молодий жрець з оточення Імператора. Він передав прохання Туарея: всім нам терміново пройти на головний командний пункт Атлантиди.

      Ми піднялися на верхній поверх Храму Воїнів, і пройшли на командний пункт. Крім Імператора там знаходилися всі лейтенанти Срібного Легіону, і ще з дюжину генералів армії. У далекому кутку величезного приміщення, схилившись над моніторами планетарного спостереження, про щось тихо перемовлялися рептилоїди. За ними уважно спостерігав Шаваоф – Головний Садівник Землі. Біля круглого панорамного вікна стояв лейтенант Макус, спостерігаючи за Великою Пірамідою, і чекаючи на яскраво-фіолетовий стовп світла, який мав виникнути при активації Ковчега Атлантиди. Там вищі жреці Атлантиди намагалися активувати цей генератор психічної енергії, наповнюючи Велику Піраміду, Храм Бога Ра, мантричними співами і магічними заклинаннями. Але, на даний час, все це було марним і безуспішним.

      У небі, над Храмом Воїнів, почулося свистяче дзижчання стратегічних зорельотів-бомбардувальників. Вони пролетіли коло над містом, залишаючи вогняні сліди, подібно до рою світлячків. Потім увімкнули маршові двигуни, і полетіли до острова Колайдерон, де знаходилася «машини часу».