ГЛАВА 24

        За кілька днів потому, одного ранку, до мене зайшов старий жрець Янус. Я давно замітив, що його очі, які бачили надто багато страждань у своєму житті, дивилися на цей світ з глибоким сумом.

      - У північних горах, на узбережжі океану, наш пошуковий загін знайшов десять телепортованих лицарів-тамплієрів, - сказав жрець. – Ми їх помістили в підземелля Храму Воїнів, Доглядач працює з їхньою пам'яттю, трансформує свідомість та душу. Але особисто мене турбує те, що в їхній долі знаходиться ключ до багатьох наших проблем.

      - А все тому, що ви завжди вважали свої прогнози непогрішними, - зауважив я. - Але ці лицарі допоможуть нам знайти те, чого нам не вистачає. Хоча, незважаючи на їхню відвагу та мужність, ці славні хлопці є слабкою ланкою у схемі Садівників Землі, і нам доведеться про них піклуватися. Як вони себе ведуть, Янусе?

      - Вони весь час гомонять про якісь людські жертвопринесення, - відповів жрець. – Усі їхні розмови зводяться до жахів пекла, спокути гріхів та гніву Божого. Доглядача все це дратує.

      - Коли я зможу їх побачити? - задав я питання жрецеві.

      - Завтра Імператор розмовлятиме з ними, ти можеш приєднатися, - відповів Янус. – А побачити їх ти можеш хоч зараз, тільки підключи монітор до підземної кімнати.

      Янус вклонився і вийшов, а я підключив екран до підземної кімнати.

      Загін лицарів-тамплієрів, кількістю десяти осіб, лежав у ряд, у відкритих генетичних капсулах. Телепортація, загалом, цілком вдалася. Храмовники відбулися легкими синцями та гулями. Їх, правда, жорстоко вирвали зі звичного життя, не спитавши згоди, це ніби садівник вириває з грядки потрібний плід.

      - Ось вже потрапили, от потрапили, - простогнав один із них, перекочуючись з живота на спину. – Ось так полетіли, догори дригом. Святе лайно! І куди ж нас занесло? Оце так фокус! Таке відчуття, що у горлі пляшка застрягла.

      - Це ж треба, крізь небо полетіли, - мовив другий. – А хто той величезний сивий дід? Напевно, один із святих-небожителів.

      - Ми стали духами, – сказав третій. - Померли, і не можемо вгамуватися. У моїй пам'яті залишилися лише звуки. А ще крики поранених людей та іржання коней. Цікаво, а в цьому світі подають вино?

      Ці маленькі, і не дуже привабливі воїни, просто-таки світилися харизматичністю. Опинившись у такій для них непростій ситуації, вони самі над собою нахабно насміхалися.

      Потім стіни затремтіли, мов міражі, і сріблястий туман наповнив кімнату. Екран мого монітора зарябів і вимкнувся. Хтось мені його вимкнув. Ну, вимкнули так вимкнули, мабуть так треба.

      Наступного ранку ми спустилися до підземелля, до цих лицарів-тамплієрів, які вишикувалися в ряд біля стіни. Ми – це Туарей, Юрген, я та Юлі-Ана.

      - Ви ще не скоро оговтаєтеся від враження, викликаного телепортацією в наш світ, в світ Атлантиди, - звернувся до них Туарей. – Світ, який ви знали до цього, залишився в минулому. Деякі з вас думають, що це сон. Ні, це не сон. Скоро всім вам доведеться пройтися над прірвою, - по тонкому натягнутому канату, без страховки і з відкритими очима. Що з цього вийде, дізнаєтесь на кінці канату. Головне для вас - не оступитися. Виключіть недбалість та випадковість, завжди зберігайте рівновагу. Буде страшно, але ви маєте пройти цей шлях достойно. Світ, який ви знали, пропав для вас. У вас тепер інші цілі та задачі. Тут триває боротьба за існування всього людства, у якій ви зіграєте свої певні ролі.

      Після імператорського монологу, храмовники деякий час мовчали, а потім заворушилися і загомоніли.

      Я подивився на Юлі-Ану. На мій подив, вона посміхалася.

      - А що тут смішного? - запитав я трохи різко.

      - Подивися на їхні обличчя, - відповіла вона.

      Я уважно подивився, і був змушений визнати, що вона мала причину посміхатися.

      - Вони ніби чимось стурбовані, - зауважив я.

      - Ну, а як ти хотів, вони не зрозуміли суті імператорської промови, - сказала Юлі-Ана. – З ними потрібно говорити простіше.

      - Спробуй.

      - Панове храмовники, - почала Юлі-Ана. – У Соломона було більше трьохсот дружин, і Бог не ставив йому це за провину. Все, що ви зробите у цьому світі, буде правильним, і провини вашої в цьому не буде. Наприкінці цього шляху на вас чекають Райські Обителі Отця Небесного. Ви мене зрозуміли?

      - Зрозуміли, - відповіли хором лицарі.

      - Якщо хочете вижити в цьому світі, і побачити кінець свого шляху, - продовжила Юлі-Ана, - то робіть те, що я скажу, і тоді, коли скажу. Тут ми маємо знайти те, що маємо знайти. Сподіваюся, що наша місія не перерветься на самому початку.

      - А в чому тут наша місія, дівчино? - запитав самий кремезний з них. - Я не думаю, що нам тут треба викопати колодязь, полагодити дах або виткати гобелен.

      - Правильно мислиш, воїне, - сказав Юрген. - Вам потрібно зробити тут свою роботу, і зникнути зі сцени Атлантиди.

      - Нечітке завдання неможливо чітко виконати, - з усмішкою сказав рябуватий. - Ви що, приймаєте нас за дикунів? За примітивне плем'я, яке підпорядковується якимось забобонам? Хоча ми й не наймані вбивці, але ми підемо куди завгодно, і за ким завгодно, якщо буде потрібно. Мені якось не хочеться провести тут решту свого життя. Хоча, з іншого боку, може, нам тут і сподобається.