ГЛАВА 22

      До обіду наступного дня штурмкатери Срібного Легіону досягли північного полюса Землі, і зависли над давньою напівзруйнованою столице, одного з народів Лемурії. Я слухав подих тридцяти п'яти Титанів, що нагадував тихий шум прибою. Іноді, правда, він переривався короткими наказами лейтенантів. Як колись замітив Імператор, наш Легіон налаштований «ніби скрипка». Та й не потребували вони командорського управління. Я міг полетіти зараз додому, і Легіон виконав би будь-яке завдання на відмінно, без мене. Може, навіть краще, ніж зі мною.

      - Макусе, увімкни тактичний радар, - звернувся я до лейтенанта. – Мені треба знати дві речі: чи є рух навколо кратера, і що відбувається під землею.

      Поруч із пілотом нашого вімана сидів жрець-телепат, один із чотирьох помічників Туарея. Він заплющив очі, і в роздумах теребенив ліве вухо, промацуючи своїм телепатичним зором підземні тунелі під нами. Потім він взяв папірець, і почав щось малювати та записувати. Коли схема була готова, він простягнув мені малюнок.

      - Це розташування підземних тунелів, Командоре. Широка фіолетова лінія – центральний тунель, сині лінії – найважливіші бічні магістралі. Червоне коло – місто козодоїв, зелене коло – Зал Скарбів, де знаходиться Чаша. Вхід через кратер, але він запечатаний.

      - Ну що ж, як запечатали, так і розпечатаємо, - відповів я. – Макусе, готуй термоядерний заряд малої потужності, пробиватимемо кратер.

      Я непомітно сховав карту, вручену мені жрецем, за спинку крісла. По цій карті потім підуть Ефірійці з Юлі-Аною, а в мене була своя карта, - давній подарунок Садівників Землі. На цій карті було позначено підземний центр управління геофізичною зброєю. Цією зброєю козодої викликали на Землі виверження вулканів, ураганні шторми та смерчі. Вони створювали руйнівні цунамі, які загрожували затопленням наших міст. Змінюючи погоду, вони загрожували всій екології планети. Моєю особистою метою, в цій експедиції, було знищення цього центру управління, а не пошук Чаші. Це був наказ Шаваофа...

      Штурмкатери піднялися високо в небо, і незабаром пішов залп термоядерної пускової установки.

      Я підійшов до Юлі-Ани, яка втиснулася в крісло, і мовчки спостерігала за монітором. Підігнаний до її тіла срібний енергокомбінезон був їй до лиця, хоч і трохи завеликий. Коли вона сердилася, червоний хрест гармоніював із кольором її очей.

      - Ну що, пополюємо на козодоїв, - звернувся я до неї. – Зазвичай ми не втручаємось у справи підземних цивілізацій, але цього разу доведеться зробити виняток.

      - Як скажеш, Валіусе, - відчужено промовила дівчина. – Тільки я не впевнена, що козодої так просто віддадуть вам свою іграшку, вони захочуть залишити її у себе. Це й дурню зрозуміло.

      - Тільки не плутайся під ногами, і не відставай, бо залишишся без голови, - попередив я її.

      - Не турбуйся за мене, мій Командор, - відповіла Юлі-Ана, з блукаючою посмішкою.

      - Макусе! – звернувся я до лейтенанта. - Прикріпи до неї двох Титанів, і щоб берегли її, як свою рідну матусю.

      Штурмкатери приземлилися біля кратера. Птахи в небі рухалися якось дуже повільно, з якимось гальмуючим ефектом. Це говорило про залишкову радіацію, що висіла у повітрі, після термоядерного вибуху.

      Перед тим, як залишити вімани, ми активували свої енергокомбінезони, створюючи силове поле навколо своїх тіл, такі собі "свинцеві трусики" проти радіації. Титанів проблема потомства не хвилювала, але вони, все-таки, не були друками.

      Я приклав вухо до землі, і почув далекий і приглушений гуркіт підземних механізмів.

      - Козодої знають, що ми тут, і вони чекають на нас, - звернувся я до Титанів.     – Я буду здивований, якщо хтось сьогодні уціліє.

      - Так я і думав, - з усмішкою відповів Нікус. – А ти вмієш вселяти надію, Командоре.

      - Нікусе, ти пам'ятаєш слова Чиктота, перед моїм вступом у Легіон? Тоді він сказав: «Живими з цього життя ви не вийдете». Все, що ми заслужили, так це право покинути цей світ через «службовий вихід». Дивіться, наша Чаша зберігається у Залі Скарбів, у самому серці лежбища козодоїв, і вони її добре стережуть. Тому рухатися вам доведеться набагато швидше, ніж зазвичай, а удар завдавати сильніше. Ви матимете лише один шанс їх вбити, другий шанс буде за ними.

      - Добре, - сказав Юрген. - Мене вже нудить від твого напуття, і від цього очікування. Від себе додам: там повно механічних пасток, і всі діючі. Будьте обережні.

      Титани підійшли до зяючої дірки кратера. Це був вхід туди, куди людям входити було вкрай небажано. Але це нас не стосувалося, бо ми до людей не відносилися.

      Титани закинули гнучку драбину вглиб кратера, і обережно почали спускатися вниз. І вже внизу, на невеликому майданчику, перед нами відкрилися кам'яні сходи, що йшли ще далі, вниз, під масивне аркове склепіння. Спустившись цими сходами, ми опинилися в підземному комплексі величезних розмірів, стіни якого були вкриті слизом та мінеральними відкладеннями. Юрген висвітив на стінах висічені ієрогліфи, які нам ні про що не говорили. Наступні сходи йшли ще далі вниз, на нижчі рівні. Скрізь стояла непроглядна темрява, смерділо затхлістю, а по земляній підлозі бігали якісь дрібні звірята.

      Спустившись ще нижче, ми вперлися в масивні металеві двері, замкнені на засуви з нашого боку, які ми легко відкрили. Як тільки ми зробили крок за двері, повітря відчутно змінилося, - температура та вологість різко підвищилися. Плити під ногами були слизькими, що сповільнювало нашу ходу. Тиша стояла приголомшлива. Ми просувалися обережно, крок за кроком, щоб не видати себе ані найменшим шурхотом. З'явилося відчуття, що ми потрапили до якогось болота, і навіки застрягли в ньому. Минула ціла вічність, поки події не почали розгортатися за звичайним для нас сценарієм.