ГЛАВА 21

      Юлі-Ана йшла коридором, у напрямку своєї кімнати, і розмірковувала. Якщо якась подія породжує безліч питань, відповіді зазвичай важко отримати за допомогою чистої логіки, тут потрібно підключати уяву.

      - Тихо миші, кіт на криші, - прошепотіла вона, підходячи до своєї кімнати.

      - Що ти сказала? - запитав караульний, який стояв наприкінці коридору.

      - А хіба я щось сказала? – перепитала Юлі-Ана. - Не звертай уваги.

      У кімнаті вона впала на своє величезне ліжко, і на якийсь час відгородилася від усього світу, заплющивши очі. Туман у голові потроху розсіювався; стали виникати якісь уривки пам'яті, зібрати докупи які було неможливо. Юлі-Ана відчувала, що її особистість ніби роздвоїлася, наче вона втратила частину самої себе, і тепер шукала її тут, в Атлантиді. Вона відчувала, як сльози палять їй очі, і тому відкрила їх, і подивилася на вікно. Стояла темна ніч, і лише яскраві зорі безсоромно красувалися на небі, посміхаючись їй. Вона у відповідь підморгнула їм, і тут же перед очима все попливло, і вона поринула в глибокий сон. Повітря навколо наповнилося якимось урочистим очікуванням, передчуттям чогось надзвичайного.

      Юлі-Ана перестала відчувати власне тіло. Не стало опори під ногами, не стало верха та низу. Це був вихід до Астралу. Якийсь час вона спостерігала за своїм фізичним тілом, а потім стрімко злетіла в нічне небо. Це було схоже на політ, тільки без вітру в вухах. Яскраві промені нещадно били її, немов батогом, не знаючи ні милості, ні співчуття. Вона летіла до Сонця.

      Потім щось перемкнулося, і вона опинилася в якомусь блискучому, золотисто-фіолетовому світі. Величезні океанські хвилі накочували на скелястий острів вдалині, на якому височів кришталевий Небесний Храм. Вона полетіла до Храму. Біля входу стояли високорослі вартові, - Небесні Титани Атлантиди, які посміхалися їй, мрійливо та задумливо.

      Наступної миті вона увійшла до Храму, і опинилася у величезній залі, під перламутровим куполом. Усі стіни були вкриті казковими краєвидами, на тлі синього неба. По центру зали дзюрчала вода в штучному водоспаді, яка стікала по білому каменю в срібну чашу. Повітря було наповнене привабливими і незнайомими запахами, що викликали почуття благовійного спокою.

      За водоспадом, на кришталевому троні, сиділа Богиня в білосніжному одязі. У правій руці вона тримала срібну палицю з блискучим смарагдовим наконечником, у вигляді зміїної голови.

      - Ласкаво просимо до нашого Небесного Храму, Юлі-Ано, - промовила Богиня, у відповідь на низький уклін дівчини. – Вибач, но те, що ти хочеш попросити, я не можу тобі дати.

      Юлі-Ана промовчала, справляючись із розчаруванням.

      - А ти готова? - запитала Богиня. - Чи готова ти до самопожертви? Чи готова страждати?

      - А навіщо страждати? - запитала дівчина.

      - Так, страждати не хоче ніхто. Відкрий мені свій розум, Юлі-Ано.

      Юлі-Ана відкрилася, і Богиня побачила у її підсвідомості відображення майбутнього світу. Думки дівчини текли легко та вільно, переплітаючись із спогадами майбутніх подій у Місті Семи Пагорбів. Очі Юлі-Ани зволожилися від тих спогадів.

      - Чи готова я? - запитала Юлі-Ана. - Я не знаю.

      - Коли будеш готова, Ефірієць прибуде.

      - Це хороша людина?

      - Розсудиш сама. Іди за ним, і він приведе тебе до мети.

      У мерехтливому просторі, перед Юлі-Аною, виникло безліч Титанів Атлантиди.

      - Хто з них Ефірієць? - запитала вона.

      - Зрозумієш сама, - відповіла Богиня. – Якщо він прибуде, ти маєш виконати всі його прохання. Через нього все станеться. Ти багато втратиш, але воно не твоє. Ефірієць дасть тобі те, що змінить долю твого народу. Він врятує не тільки тебе, но, можливо, весь ваш світ. Ви з ним, Юлі-Ано, один винтик Колеса Часу.

      - І для цього Властителі Карми послали мене до Атлантиди? Чи це забаганка Садівників Землі?

      - Набери води у фонтані, Юлі-Ано. Вода там особлива, вона освіжить твої думки, і наддасть тобі сил.

      Дівчина підставила кришталевий кубок.

      - Вам також набрати, пані?

      - Ні, дякую. Пий, Юлі-Ано.

      Дівчина випила кубок до дна. Вода була дуже холодною і солодкуватою.

      - Ніколи ще не пробувала такої смачної води, - зауважила Юлі-Ана. - Я відчуваю, як вона проникає у кожну мою клітинку, наповнює енергією все моє тіло.

      - Так воно і є, - загадково посміхнулася Богиня.

      Юлі-Ана прокинулася на світанку, коли яскраве сонячне проміння увірвалося до її кімнати, крізь величезне кругле вікно. Вона підвелася і підійшла до вікна. Внизу був величезний басейн, береги якого потопали в квітах. Десь поблизу грала музика. На березі, нахиливши голову до води, стояв сніжно-білий кінь, відбиваючись від дзеркально-блакитної поверхні водойми. Коли він відірвався від води і підняв голову, Юлі-Ана голосно зітхнула. Зітхнула вона від милування, а не з подиву. Це був не просто кінь, це був білосніжний єдиноріг. Він пильно подивився їй у вічі, ніби скануючи її потаємні думки. І ніщо не могло втекти від його магічного погляду.