***

       Місто оточували виблискуючі стіни, які охоплювали його величезним півмісяцем, врізаним у гірський хребет. Промені ранкового сонця відбивались від стін, повітря тремтіло від вибухів енергетичних снарядів. З раннього ранку армія бомбардувала місто цими снарядами, які мали величезну руйнівну силу. Гармати, одна за одною, посилали на місто снаряди, але енергетичне силове поле навколо міста блокувало їхній політ, і основна їх частина розривалася на підступах до міста.

      Після короткочасного затишшя, вперед пішли солдати генерала Малика. Вони були у довгих плащах темно-зеленого кольору, і з золотими погонами на плечах. Штурм міста в парадній формі міг здатися смішним, але Малик заявив, що його воїни увійдуть до міста у всьому блиску армії Атлантиди.

      Почувши приголомшливі крики, я подивився вперед, у напрямку міста. Центральна брама міста відчинилася, і звідти галопом почала вивалюватися кавалерія лемурійців. Величезні вершники скакали на чудних тваринках, з ногами слонів та тулубами черепах. Їхні крокодилячі голови були увінчані рогами та захисною бронею. За ними з'явилися велетенські ящери, закуті в залізні обладунки. На цих динозаврах були закріплені металеві кабіни, що несли озброєних воїнів.

      Атланти вишикувалися в пряму лінію, встромивши в землю держаки десятиметрових копій. За їхніми спинами мінометники посилали навісні заряди іскрометної вибухівки, на лави лемурійців. Перші ряди їх почали падати під вогнем гармат. Нелюдські обличчя лемурійців не висловлювали ні агресії, ні ненависті. Ніякі почуття не теплілися в їх скляних, витріщених очах. Хіба що був у них якийсь несвідомий жаль. Списи першої шеренги атлантів почали ламатися, під натиском бронединозаврів, і вони почали відступати під прикриття артилерії. Друга шеренга з ранцевими вогнеметами вийшла вперед, і вогняні струмені накрили тварин і лемурійців. Не витримуючи проливного вогню, підсмажені ящери вставали дибки і перекидалися додолу, разом зі своїм десантом. Друга шеренга також відійшла назад, і артилерія шквалом вогню накрила рештки лемурійської армії.

      Потім настало затишшя. Вітер доніс з рівнини запах горілого м'яса та паленої гуми. Армійські горністи протрубили солдатам відхід, їм відразу ж відгукнулися ворожі труби у місті. І тут же бічні ворота, у стіні, почали поспішно відчинятися, і згодом з них почала вивалюватися колона воїнів, у золотих обладунках. Їхні голови були закриті чорними шоломами, що виблискували на сонці. Це були високі та масивні бійці, з важким озброєнням у вигляді сокир, за спинами у них були приторочені рушниці та мечі. Від них несло сконцентрованою та цілеспрямованою жорстокістю, яка хвилею пройшлася по Титанах Атлантиди.

      Над строєм лемуро-атлантів промайнув дикий рев. Потім вони зупинилися, і лезами сокир розсікли свої ліві долоні, і розмазали свою кров, по лицьовій стороні шоломів. Після цього вони дружно не то проспівали, не то прокричали якісь войовничі гімни смерті.

      - Мені їх шкода, - сказав Фобс. - Така яскрава вистава, і все даремно, ніхто їм не зааплодує.

      - Приготуватись! - скомандував Юрген. – Тепер наша черга. Як тільки вони перетнуть першу лінію, ми виступаємо.

      Фобс простяг мені руку.

      - Ми вбиваємо заради живих, Валіусе, пам’ятай про це, - сказав він.

      - І мстимося за наших убієнних дітей, - відповів я.

      - Постарайся, щоб тебе не вбили в першому ж бою, - сказав Юрген, що підійшов.

      - Дякую за нагадування, Командоре, - посміхнувся я. – Я саме про це й подумав.

      Юрген наказав генералу не стріляти по шерензі золотих воїнів. З цих команд я зрозумів, що це буде видовищний бій. Хоча лемурійці і були зараховані до наших ворогів,  але я не бажав їм долі битися з нашим Легіоном, цим втіленням смерті.

      Різкий голос Командора відірвав мене від роздумів, починався наш бойовий магічний ритуал. Довга шеренга Легіону припала на праве коліно, і схилила голови. Сто сорок чотири Титани Атлантиди занурювалися у бойовий транс. І за кілька хвилин, коли вони піднялися, то були вже не люди. Легіон злився у єдиний бойовий організм, і кожен відчував биття сердець всіх Титанів. У голові пролунав телепатичний голос Командора: «Зараз на полі лише лемурійці та ми, Титани Атлантиди, і вони мають пізнати нашу міць. Майже не лишилося на планеті тих, хто пам'ятає справжню силу Легіону. За всі тисячоліття нашої цивілізації, ніколи не була вона повністю проявлена».

      Після цих слів ми активували свої енергокомбінезони, і пішли назустріч ворогові.

      Обладунки лемурійців сяяли золотом, хоч не з золота вони були зроблені. Здавалося, що складалися вони з безлічі гадюк, що звивалися. Їхні блискучі шоломи випирали вперед, що якось не відповідало по формі людським головам.

      І тепер по центру рівнини зійшлися дві лінії, – золотиста і срібляста. І цієї ж миті небо розродилося блискавками, – зіткнулися потужні енергетичні поля, посилені живою психічною енергією.

      Лемурійці вихопили мечі із-за спин, і тепер у їхніх руках було по мечу та сокирі, і розгорівся лютий бій. Вклинившись у лави Титанів, вони почали завдавати ударів і однією, і іншою зброєю. Загострені рефлекси Титанів допомагали їм передбачувати удари, і відбивати їх всі. А їх удари у відповідь проривали оборону лемурійців, і досягали мети крізь незахищені бронею місця. Лемурійці виявилися майстрами меча, але тактики супротивників були зовсім різними, немов вони користувалися різними навчальними підручниками. Кожен удар, кожен випад чи парируючий рух одного воїна, був для іншого несподіваним та незнайомим. І в цьому бою, кожна секунда зволікання, могла стати смертельною помилкою.