***

      Минувши вхідні ворота, ми увійшли до центральної галереї Великої Піраміди. У тронному залі йшло засідання Вищої Ради Атлантиди, яке тривало вже кілька годин, і кінця цьому дійству не було видно. У цьому ритуалі тисячоліттями нічого не змінювалося, його завжди супроводжував монотонний гул голосів, а повітря дзвеніло від телепатичного обміну інформацією. Я уважно прислухався до їхнього гомону, і з подивом зрозумів, що жреці ревностно обговорювали кандидатуру нового Верховного Жреця Атлантиди, свого майбутнього Імператора.

      Мене завжди дивував той факт, що половина цих жреців, судячи з їхньої маніакальної завзятості, від народження і до смерті згоряла від бажання стати Імператором Атлантиди. І судячи з їхнього вигляду, хронічно недосипала через це бажання. А друга половина намагалася контролювати першу половину. І всі вони, такі різні, шукали однакову вигоду від нового Імператора Атлантиди.

      Чиктот вийшов з бокових дверей, одночасно з нашою появою. Високий, широкоплечий і могутній, одягнений у білий одяг із позолотою. Золоті каблучки на руках, з дорогоцінним камінням, золотисте лезо меча. Меч батько чіпляв у поодиноких випадках, коли треба було наголосити, що він не лише Верховний Жрець, а ще й Імператор Атлантиди.

      Ще з дитинства мені здавалося, що ніяка сила не може змусити батька добровільно покинути свій трон. І що ж тепер сталося? Я цього не знав, і не розумів, і ніяк не міг розставити всі події по місцях. Так, ми з батьком не завжди знаходили спільну мову, і я не мав особливих причин палко любити його. Але він справді був великою людиною і могутнім правителем. Він був живим втіленням історії Атлантиди, яка тягнулася в немислиму глибину тисячоліть. І тут це рішення - відмовитися від трону Імператора.

      В очах батька був смуток, який позначався на його рухах. Я бачив, як по його обличчю пробігали тіні різних думок. А жреці натужно морщили лоби, і прораховували можливість його майбутнього рішення. Батько підійшов до вівтаря, біля Ковчега Атлантиди, і почав говорити.

      - Наша імперія тримається на знаннях мудреців, справедливості правителів, молитвах праведників та хоробрості Титанів. Але головним серед цього є справедливість правителя. Одні кажуть, що влада полягає у знаннях, інші – що її посилають небеса, треті – що вона дається законною спадщиною. Ні, влада належить тому, кому довіряє народ. Не більше, і не менше. І тут я маю вчинити згідно давніх правил самозбереження нашої цивілізації, правил, яких у всі часи дотримувалися Імператори Атлантиди.

      Слова батька несли печатку якоїсь приреченості, і я відчував порожнечу в своїх грудях.

      - Я люблю вас усіх, тому так говорю, - продовжив Чиктот. – Якби я був сліпим настільки, щоб не помічати того, що відбувається навколо, то не зміг би стати Імператором Атлантиди. Для цього не потрібно жодних надприродних здібностей. Ви всі знаєте, що по закону Атлантиди, трон після мене повинен успадкувати мій син - Валіус.

      - Але чому? – голосно здивувався я. – Адже нічого такого не сталося, що потребує зміни Імператора.

      - Сталося, - відповів батько. – У людських головах. Віра вмирає, а цивілізація без віри приречена на самознищення. Я вичерпав свої можливості, нехай хтось інший займе моє місце. Цей досвід я вже здобув, тепер твоя черга правити, Валіусе. Тим більше, що це рішення Садівників Землі. А я вирушаю у Місто Семи Пірамід, у мене там місія важливіша за престол – закласти фундамент нової цивілізації.

      - Це ненормально, батьку, - заперечив я. - Я ще надто молодий, щоб прийняти імператорський скіпетр. Тим більше, що у мене немає підстав любити встановлені твоїми жрецями закони та порядки. Та й вони не надто мені симпатизують.

      Тут я відчув, як мене захлеснула хвиля магічного гніву жреців.

      - Чиктот, невже ти не турбуєшся про своє місце в історії, і так просто віддаєш владу? – спитав Юрген, із сумними нотками в голосі.

      Імператор усміхнувся.

      - В історії свій власний суд, і вона сама ухвалює свій незалежний вирок. І я сумніваюся, що цей суд може мене засмутити, яким би він не був. Та й байдуже це для мене, Командоре, зараз Атлантиді потрібний новий Імператор.

      - Туарею, ти бачиш, що Валіус не бажає займати трон, - звернувся Чиктот до свого рідного брата-близнюка. - Ти зумієш утримати Атлантиду в цьому світі?

      - Думаю, що так, - відповів Туарей. - Докладу всі свої сили та знання, і сподіваюсь на одне, - ти знаєш що робиш.

      - Я знаю що роблю. Я намагаюся врятувати і атлантську цивілізацію, і себе самого, - відповів Чиктот, і ці його слова були окреслені яскравими сяючими лініями, подібними до леза меча. – Я можу помилятися у видіннях, але це моє остаточне рішення.

      - Будь-яка людська сила обмежена, - з гіркотою промовив Юрген. – Коли правитель намагається правити, спираючись на якесь пророцтво, то це вже не правитель. Пророчий дар небезпечний, можна сплутати бачення майбутнього з галюцинацією.

      Батько справді володів суісом, міг бачити майбутнє, проте цей дар завжди мав певні недоліки. Дізнавшись своє майбутнє, людина опинялася у пастці, втрачала свободу і можливість щось змінити. Дуже небезпечно бути зрячим, серед сліпих. Він сам часто повторював, що неправильне тлумачення пророцтва, чи зміна у ньому лише єдиного слова, може повністю спотворити майбутнє.