ГЛАВА 4

Довгі години та дні проводив Валіус з Командором Титанів, у вдосконаленні своєї бойової майстерності. Тижні йшли за тижнями, місяці змінювалися роками. Час втратив будь-яке значення, в безперервних тренуваннях до знемоги. Після короткого відпочинку ми знову і знову поверталися до бойової підготовки. Багато Титанів, які спостерігали за нашими тренуваннями, відзначали швидкість, з якою я засвоював бойові уроки. Але це було для мене не складно, тому що мене з дитинства вчили, як треба вчитися. Піддаючи своє тіло щоденним фізичним тренуванням, я схуд і озлобився, і став схожим на гончу собаку. Посмішка, що колись освітлювала моє дитяче обличчя, зникла назавжди.

      В кінці п'ятого року навчання, у віці двадцяти п'яти років, я вже не поступався своєму вчителю, - як у контактних поєдинках, так і в тактиці та стратегії військового мистецтва. Зростання майстерності приносило мені задоволення, і не втрачав будь-якої можливості позайматися, віддаючи цьому практично весь свій час. На п'ять років метеоритні мечі стали моїми найкращими друзями. Я добре засвоїв найпершу настанову вчителя: «У комфортних умовах людина стає слабкою, зніженою, і втрачає почуття реальності. І за це доводиться потім платити, іноді навіть своїм життям». Але я ще цього до кінця не розумів, як і багато чого у цьому світі.

      І ось настав той день, коли Імператор вирішив помилуватись успіхами свого сина. Сьогодні він зайшов до тренажерної зали зі свитою своїх жреців-помічників, і розташувався в кутку біля шафи зі зброєю, чекаючи на видовище. Кивком голови він покликав Юргена.

      - Ну, як успіхи у юнака?

      - Він славний воїн, - відповів Командор, трохи подумавши. – І хороша людина.

      - Йому ще доведеться стати славним воїном, - зауважив Чиктот. – Володіти зброєю – це в нього в крові, здебільшого від матері, цариці амазонок. Але є багато чого іншого, чим повинен володіти справжній воїн.

      Я мовчки спостерігав за ними, з дальнього кутка зали. Останні п'ять років я рідко бачився з батьком, та й він якось відокремився від мене. Телепатично я бачив, як Юрген ловить думки Імператора. А той ще вагався і думав, як забрати сина з-під опіки Командора, і передати його жрецям Атлантиди, - для подальшого навчання та посвячення у вищу касту жреців. І на телепатичному рівні я відчував, що остаточне рішення він ухвалить дуже скоро.

      Юрген вийняв два мечі, з прикрашених дорогоцінним камінням ножен, і кинув їх мені.

      - Покажи, юначе, як б'ються Титани Атлантиди! – голосно сказав він, кинувши злісний погляд у бік жреців, яких він на дух не переносив.

      Вигляд розлюченого вчителя викликав у мене потужний приплив психічної енергії. Ну добре, буде вам видовище, магіки перенавчені!

      Мої улюблені мечі звично лягли в обидві руки, і я підійшов до бойового спаринг-манекену. Цей робот був цінним партнером, запрограмованим за силою трьох вишколених вояків-противників. У його «пам'яті» було запрограмовано сотні прийомів, а металопластикове тіло покривали десятки п'єзоелектричних радарних датчиків. Манекен спостерігав за супротивником усієї своєї поверхнею. Славним буде бій!

      Валіус кінчиком меча натиснув на кнопку увімкнення манекена. Манекен з гудінням почав рухатися, з отворів висунулося чотири мечі. До того ж, він наїжачився дрібними лезами, які вібрували та дзижчали. Всі мечі засяяли у дзеркальних призмах, розташованих по периметру зали. Динамік почав відбивати секунди, що залишалися до початку бою. Займаючись у цьому залі з раннього дитинства, мені завжди здавалося, що цей манекен живе своїм власним життям. Машина копіювала всі мої рухи, нападала та захищалася, а дзеркала вміло відволікали очі, - щоб обдурити, і цим навчити.

      Манекен розпочав атаку. Я відбивав його повільні удари, і переходив у контратаку. Почався помірний тренувальний бій. У монотонності цієї битви моя свідомість розділилася. Одна її частина напружено контролювала хід поєдинку, а друга блукала десь вдалині, і розмірковувала: «Я ніби добре вирощене плодове дерево. Генетично вдосконалений біологічний механізм, із розвиненими почуттями, здібностями та м'язами. І для яких цілей виростили це дерево?». Я ухилився від повільного удару манекена, і з припливом якоїсь дитячої образи пішов у жорстку контратаку.

      Наші мечі схрестились, полетіли іскри. Це був справжній бойовий танець машини та людини. Тепер Валіус наступав з люттю, якої Юрген ще не бачив у своєму учневі.

      Я відбив черговий удар, і кінчиком меча торкнувся прискорювача на плечі манекена. У нього спалахнув червоний вогник на грудях, і машина вже атакувала з новою швидкістю - трохи швидше, ніж раніше. Після п'ятого вогника манекен уже рухався із небезпечною для мене швидкістю. Якоїсь миті він притис мене до стіни. Я здійнявся в повітря і перестрибнув через нього, тримаючи мечі вістрями вниз. Опустившись із магічної висоти, я знову кинувся в бій. Боковим зором я нарахував десять вогників на манекені. Найкращі Титани Легіону припиняли бій при семи вогниках. Мій розум заскиглив, і милосердно попросив припинити цю безглузду витівку. Манекен мав справжні клинки, які могли не тільки поранити, але й вбити. Я відкотився назад, намагаючись триматися на безпечній відстані від цього шаленого робота.

      Раптом світло в залі погасло. Тепер мені залишалося покластися на загострений слух та магічне бачення. Манекену було без різниці: чи є світло, чи його немає. Один із нас мав сьогодні померти.

      А робот все завдавав ударів, невтомно та безжально. Блискавично пронісся очікуваний удар манекена, але моя ліва рука короткою відсічкою вибила його клинок. Своїм другим мечем я полоснув ліве плече робота, а на завершення прийому відрубав йому праву руку. Наступної миті манекен ухилився від мого вирішального удару, мій меч розсік повітря в нього над головою. Мене охопило збудження, і я був уже не Валіусом, а антиманекеном – машиною знищення.