ГЛАВА 3

ГЛАВА 3

      Перші яскраві промені сонця розбудили мене, але я ще довго ніжився в ліжку, вивчаючи стелю. Я міркував як про майбутнє Атлантиди, так і про свою блукаючу душу в цьому майбутньому. Адже настане той час, коли моя душа постане перед Отцем Небесним, і їй доведеться відповідати за все, що я накоїв у цьому світі. І як вона виправдовуватиметься? Які слова підбиратиме? У цьому і було моє головне завдання, як принца Атлантиди, - вибрати правильний шлях, чи вгадати його.

      Скинувши ковдру, я різко сів на ліжко. Повітря, як завжди, було наповнене запахом печеного хліба і тривожними імпульсами. Но після крижаної води в душі, моє тіло швидко прокинулося, а розум відкинув всілякі тривоги. Одягнувшись, я з легкістю відчинив важкі золочені двері, за якими починався порожній, облицьований червоним деревом коридор. По ньому я попрямував до тренажерної зали.

      В залі, праворуч від входу, стояло фехтувальне дзеркало з комплексом нерухомих призм. Поруч із ним знаходився обдертий спаринг-манекен, схожий на пораненого та покаліченого в боях мутанта-козодоя. Зараз в залі була лише одна людина – Юрген, Командор Срібного Легіону. Він виконував свій звичайний бойовий танець, у якому був якийсь первісний початок від людини та звіра, щось смертоносне і одночасно прекрасне. Командор крутився дзиґою, підстрибував, зависав над землею та розтинав повітря двома мечами. Його руки і ноги миготіли, вражаючи незримих ворогів, а обличчя залишалося безтурботним і вільним, без будь-яких емоцій.

      Я деякий час спостерігав за Командором, сховавшись у тіні манекена. Це видовище завжди приваблювало мене своєю граціозністю та таїнством. На завершення Юрген підкинув обидва мечі в повітря, і, зробивши сальто вперед, спіймав їх за рукояті. Я захлопав у долоні. Командор вклонився, схопив спис, що стояв поруч з ним, і кинув його в мій бік. Ухилившись вліво, я перехопив спис правою рукою за древко. Але я не розрахував інерцію кидка, і наконечник подряпав моє праве плече.

     - Ти знову спрацював головою, а не тілом, – похитав головою Юрген.

      З раннього дитинства Командор був моїм учителем бойової майстерності. Найперша його істина звучала приблизно так: «маленький хлопчик не повинен битися з великим хлопчиком, інакше отримає велику взбучку». Я раптом подумав, що, напевно, саме настав час з'ясувати, хто з нас маленький хлопчик, а хто великий. Юрген прочитав мої думки, і тому почалося...

      Командор прийняв бойове положення з розгорнутими руками, і першим атакував Валіуса. Зробивши обманний удар лівою рукою, він ногою завдав удару по його голові. Валіус встиг відхилитися, але таки отримав удар у плече. Удар був сильний, плече оніміло. Пританцьовуючи, Юрген відступив назад. З люттю вовченяти, Валіус кинувся на нього. Всі його хаотичні та грубі удари Командор блокував з легкістю. Но якоїсь миті Валіус схопив його за щиколотку і кинув на підлогу. Але більше нічого не встиг зробити, бо отримав удар у голову, за правим вухом. Не дуже сильно, але очі Валіуса затуманилися, і він почав моргати.

      - Мені треба висікти тебе, за таку недбалість, - сказав Юрген. - Ти здібний учень, Валіусе, але навіть у навчальному бою ти не мусиш пропускати удари крізь свій захист, бо це ціна твого життя, у справжньому бою.

      - Просто я зараз не в настрої, - відповів я.

      - Не в настрої?! – гаркнув Юрген. – А до чого тут твій настрій? Настрій – це для жреців-магіків, у їхніх темних справах, або за любовної гри. Але не в битві!

      - Вибач, Командоре, я не правий.

      - А тепер захищайся по-справжньому, шмаркач. Бій на максимальній швидкості!

      Відчувши явну небезпеку, я натиснув кнопку на поясі і активував свій енергокомбінезон. Зразу відчулося легке поколювання по шкірі, та характерна зміна зовнішніх звуків, приглушених силовим полем.

      Юрген високо підстрибнув і завис у повітрі. А потім кинувся вперед, люто атакуючи. Я відбив його удар, і різко відпригнув. Наші силові поля затріщали, зал наповнився запахом озону. Я оборонявся в’яло, і навіть не спробував пробити захист вчителя.

      - Що ти робиш? – зупинившись, спитав Командор.

      - Обороняюся, учителю.

      - А що маєш робити?

      - Нападати. Але ти не маєш зброї.

      - Слухай мене, маленький принц! - гаркнув Командор. – Цей урок закінчиться кров'ю – або моєю, або твоєю. Або нападай, або поклади меч у піраміду, і біжи до жреців вчитися їхній магічній науці.

      Я поклав меч у піраміду і пішов до виходу.

      - Боїшся? – прошипів Юрген.

      - Я боюся одного – поранити тебе.

      - Іди сюди, Валіусе. Ми можемо тренуватись з тобою цілу вічність, але воїном ти так і не станеш. Не зіткнувшись із справжньою загрозою, ти ніколи не навчишся її відбивати. Хтось із нас сьогодні заллється кров'ю, і, мабуть, це будеш ти. Якщо битимешся вміло, то твої рани будуть незначними.

      - А який у цьому сенс? - запитав я.

      - А у війнах є сенс? Вибирай: або йдеш, або б’єшся. Якщо підеш, я більше не бажаю бачити тебе своїм учнем.

      Я стояв, обвішаний сумнівами, з ніг до голови. З одного боку – хотілося піти скривдженим на весь світ, а з іншого – це ганьба, і кінець мріям всього мого дитинства.