ПРОЛОГ, ГЛАВА 1,2

                                                                          ПРОЛОГ

Майбутнє настало вчора.

Вчора мені знову наснилися Титани Атлантиди. Минулої ночі я знову провалився в яму, наповнену снами про Атлантиду. Вранці серце розривалося на частини, а голова деренчала, як церковний дзвін.

До мене знову, через багато років, прийшли дитячі спогади про ті часи, коли я був останнім принцем Великої Атлантиди, десь близько вісьмидесяти тисяч років тому. Спогади про ті часи, коли ми танцювали під небесами, і тисячі таємниць оберталися довкола нас і в самих нас. І як у ті далекі та давні часи ми, атланти, були богами…

Мені знову і знову, з регулярною послідовністю, сниться древня Атлантида. Крізь туманні спогади пробивається зруйнований Євронус, - столиця Атлантиди, і той Всесвітній Потоп, що змив її з лиця землі. І я нічого не можу з цим подіяти. Щоночі мене переслідують ці жахливі кошмари. Боже, допоможи мені! Я ніяк не можу прогнати ті спогади, хоча мені здавалося, що я давно забув про них. Ці кошмари останнім часом завжди однакові - вони закінчуються Всесвітнім Потопом і загибеллю Атлантиди. Щоночі я бачу останній день Атлантиди, щоночі я вмираю і народжуюсь заново. Вмираючи, я звільняюся від тілесної оболонки, і стаю одним із них – одним із Титанів Атлантиди. І щоночі наш Срібний Легіон змиває кілометрова хвиля Всесвітнього Потопу. Незабутнє живе враження. Навіть не враження, а жахливий шок. І я вже пережив сотні таких смертей у цьому житті. Іноді я лякаюся, і кричу вночі. І я вже ненавиджу ці сни.

А дні? Вони не кращі. Щодня я відчуваю страх і тривогу наростаючої небезпеки, яка пронизує моє тіло. І щодня я спостерігаю та чекаю. Я продовжую чекати Світанок Ери Космон, який незабаром має настати. І щоб якось скоротати це очікування, я писатиму про Атлантиду, і повертатимуся у своє далеке минуле. Я говоритиму про себе - із самим собою. Я копатимуся у власній пам'яті, як у чужій скрині. Але звідти я спробую вилучити тільки своє, тільки своє минуле життя в Атлантиді. Це буде порятунком від самотності, яка крокує поряд зі мною все життя, і яку я просто ненавиджу. Ненавиджу та люблю…

Сьогодні в цей світ прийшли тисячі втілених Ефірійців, ангелів небесних королівств, і їх кількість зростає з кожним днем. І коли ви запитаєте будь-кого з них, що він зараз робить, то він просто відповість: «згадую». Кожному з них є що згадати. Вони – пам'ять людська, яка дуже повільно, але все ж таки прокидається. І колись, у майбутньому, вони всі зберуться разом, і кожен із них розповість про те, що він згадав. Прийде час, і вони згадають абсолютно все, і разом викопають дуже глибоку могильну яму, в якій навіки поховають всю дурість людську, що породжує біди та криваві війни в нашому земному домі, який сьогодні по вікна наповнився кров'ю та брехнею.

А що розповім я, коли прийде моя черга? Я знаю багато чого, про що потрібно і можна розповісти. Я розповім їм про давню цивілізацію Великої Атлантиди, яка перехитрила сама себе і згинула у водах Всесвітнього Потопу. Я розповім їм про принца Валіуса - Командора Титанів Атлантиди, кармічна пам'ять про якого живе в мені від самого народження. Я розповім їм про сестру-близнючку Валіуса, Нікатею – принцесу амазонок, яка народила від Хранителя Землі, Санат Кумари, двох прекрасних близнюків – Ареса та Ліліт, і які стали засновниками арійської цивілізації. Я розповім про принцесу Зару – рідну сестру Нікатеї, яка випадково телепортувалась у майбутнє, і потрапила у часи Київської Русі, на острів Хортиця, а потім до Переяслава, де створила і підготувала цілий Легіон амазонок-войовниць. Я розповім їм про лицарів-тамплієрів, які разом із переяславськими амазонками, на березі Адріатичного моря, розбили орду хана Батия і врятували Європу від монгольського ярма. Я розповім їм про Садівників Землі – рептилоїдів з сузір'я Візничого, які керували нашою планетою за часів Атлантиди. І про білявих ліріанців – наших богів-праотців із планети Арістон, які кожні сто тисяч років заселяють Землю новими людьми, коли попередні гинуть у водах Всесвітнього Потопу. Ще я розповім їм про інопланетні цивілізації, які сотні тисяч років живуть у підземних містах нашої планети, і постійно втручаються у життя людей.

Але все ж таки у мене не вистачить сміливості відкрити вам всю правду, бо людина навряд чи може усвідомити це все. А деяких речей взагалі не варто торкатися, так буде краще для всіх нас...

Часто мені ставлять одне цікаве запитання: що послужило поштовхом до написання цих історій? Багатьох цікавить той момент, звідки я взяв усі ці факти. Мені доводиться давати різні пояснення, і частенько брехати. Тому що такі історії можна розповідати лише маленьким дітям: дорослі їм не повірять і не зрозуміють. Але насправді має значення сама історія, а не той, хто її розповідає. І тому – в дорогу. І ми разом будемо йти до тих пір, доки не наздоженемо тих, хто пройшов до нас на цій планеті. На цьому шляху на нас чекають старі забуті цивілізації та нові відкриття, перед якими нинішня цивілізація покажеться вам жалюгідною та примітивною. І це не фантастичне майбутнє, а наше реальне минуле. У своїх книгах я хочу прийнятно та переконливо пояснити те, про що людям зовсім нічого не відомо. Там не буде межі жанрів, це не вкладається в жодну з відомих категорій. У деяких місцях вийшла справжнісінька погань, така собі суміш хімічних реактивів, яка може вибухнути будь-якої хвилини. Але я просто не маю вибору. Коли тобі в спину дихає смерть цілої цивілізації, ти змушений до кінця свого життя грати словами, намагаючись хоч якось вплинути на перебіг подій.

Я ніс цю інформацію все своє життя, як валізу без ручки. І з кожним прожитим роком ця ноша стає дедалі важчою. Настав час її позбутися, передати її іншим. Нехай вони також трохи понесуть цей багаж. Беріть, Діти Атлантиди, несіть! А наприкінці цієї історії на вас чекає нагорода – Україна отримає Ковчег Космон, який замінить Ковчег Завіту. Це буде новий договір Творця з людиною Землі, і знак його заступництва над людьми.