11. Чекання

Увесь день Інгігерда старанно вдавала, що нічого особливого не трапилося. Але як тільки настав вечір і вся родина розійшлася по своїх опочивальнях, вона замкнула двері і сіла писати листа Олафу. 

“Мій коханий, — виводила  тремтячою рукою великі округлі літери. — Сьогодні я отримала надзвичайно сумну новину. Нас із тобою хочуть розлучити. Батько змінив свої наміри щодо нашого одруження. Хоче видати за тебе мою сестру Астрід, а мене одружити з руським князем Ярославом. Що нам робити, Олафе? Не думаю, що ти, такий мужній і самовідданий, захочеш змиритися з примхою злої долі. Вірю, що ладен боротися за наше кохання. Будь ласка, приїзди швидше до Упсали, я з нетерпінням чекатиму на тебе. Якби я втекла з тобою до Норвегії, гадаю, що батько змирився б і дав згоду на наш шлюб. Адже він любить мене і бажає тільки добра. Благаю тебе, коханий, приїдь та забери мене звідси. Бо якщо мені доведеться стати дружиною іншого, я помру від горя і туги…”

Інгігерда притулила листа до серця і так лягла спати, в іншій руці стискаючи подаровану Олафом обручку.  Їй наснився чудовий сон — що вони з Олафом пливуть на кораблі, свіжий вітер напинає вітрила, солоні бризки падають на її розпашіле обличчя, чайки кричать над головою, а сильні руки коханого обіймають її стан і притискають дівчину до себе. Вона відчула невимовне щастя — отже, її задум здійснився. Їм із Олафом вдалося втекти від гніву її батька, і тепер вони прямують до Норвегії, де й повінчаються! 

Проте раптом сталося щось страшне. Корабель затрясся і заскрипів, щогли з вітрилами похилилися, дерев’яна палуба тріснула навпіл, як легенька іграшка в руках дитини, котра занадто  розпустувалася. Не встигла дівчина й оком змигнути — як вони з коханим опинилися на двох половинках розтрощеного судна, що його несли й крутили бурхливі штормові хвилі. Вона востаннє поглянула на Олафа, простягнула до нього руки… та все марно, він уже був далеко. Дівчина відчула, як її половинка корабля стрімко йде під воду, як холодна безодня підступає до її серця, затоплює з головою, вибиває дихання з грудей… 

Вона скрикнула і, прокинувшись, сіла на ліжку. У вікно сіявся похмурий дощовий день. На зім’ятій постелі поруч із нею лежали лист і обручка.

Інгігерда схопилася на ноги, швидко одягла сукню, заколола волосся, накинула той самий старий плащ, котрий, на щастя, ще не встигла повернути власниці, і вибігла з кімнати. Потрібно було встигнути конче зараз передати листа старій  перекупці, адже незабаром її син вирушить на своєму човні до берегів Норвегії. Він уже не раз виступав таким “поштовим голубом” для двох закоханих, зберігаючи їхній зв’язок у таємниці та отримуючи за те добру винагороду. 

***

Далі дні потекли страшенно повільно. Вона жила своїм звичним життям, але увесь час визирала в вікно, завмирала, почувши тупіт копит неподалік палацової брами, або як приходила дівчина-служниця, що приносила їй листи. Того дня, коли Інгігерда сама вибиралася на ринок, її покоївка занедужала, тож і довелося королівні переодягнутися служницею. Але нині Альвіва вже була при доброму здоров’ї, щодня навідувалася до тієї самої перекупки, та поверталася ні з чим. Вірніше, приносила до кухні м’ясо та рибу, зелень і овочі, але довгоочікуваного листа все не було.

А одного ранку вірна Альвіва увійшла дуже схвильована і пошепки повідомила своїй пані, що приїхали свати від руського князя.

 — Я сама їх тільки що бачила на подвір’ї, — і без того круглі очі дівчини стали ще круглішими. — Гарно вдягнуті і виглядають досить шляхетно. Один геть старий, увесь сивий, в зморшках, а шведською говорить так, ніби тут і народився у нас… А другий —  молодший, хоча все одно вже в літах. Дуже вродливий, всі наші дівчата вже на нього оком накинули. Кажуть, то найближчі довірені люди руського конунга. Хочеш на них поглянути?

 — Не хочу я нічого! — вигукнула Інгігерда в серцях. — Ти справді питала у перекупки про лист? Може, стояла теревенила з подружками про руських гостей і забула навідатися до старої?

 — Я, ясновельможна пані, ніколи нічого не забуваю, — трохи ображено промовила служниця. — Першим ділом завітала до тієї ятки, щоб виконати ваше доручення. Але та жінка відповіла, що її син іще не повернувся з подорожі. Затримується, а чому —  невідомо. Чекайте, можливо з дня на день той лист буде у вас.

Але Інгігерда відчувала, як земля висковзає у неї з-під ніг, неначе палуба корабля у тому страшному сні. Вона відчайдушно чіплялася думкою за те, що от, може, сьогодні чи завтра Олаф приїде, викраде її, і їй вдасться уникнути весілля з нелюбом…

Проте часу до її від’їзду залишалося все менше, а норвезький король так і не давав про себе знати...