10. Дві сестри

Коли мати, нарешті, вийшла з її кімнати, Інгігерда сіла на ліжко та приклала руки до грудей, аби хоч трохи притлумити серце, що калатало, немов шалене. Їй хотілося заплакати, та вона не могла дозволити собі такої розкоші. Негоже, щоб хто-небудь побачив її з червоним обличчям та запухлими очима. Королівни не плачуть. Хіба що ввечері, у своєму ліжку, можна буде відвести душу і дати волю сльозам…

Відразу ж, як королева вирушила у своїх справах, Інгігерду прийшла навідати сестра. Вони не були схожі між собою — мабуть, через те, що були доньками різних матерів. Інгігерда — висока, ставна, з вольовими та рішучими рисами обличчя, Астрід же — навпаки, тендітна, дрібненька, з гострим носиком і близько посадженими сірими очима. Інгігерда думала, що старша сестра заздрить її вроді, а передусім — тому, що молодша була народжена в офіційному шлюбі. 

У скандинавських країнах, де ще зовсім недавно було впроваджене християнство, а до того чоловіки мали в переважній більшості не одну дружину, звичаї були поблажливими до незаконних дітей. Вони часто успадковували батьківське майно та титули, а іноді — навіть королівський трон.  Проте  це лише в тому випадку, якщо конунг не мав законних нащадків, або ж ті помирали.

Тому й Інгігерда, хоч була молодшою за віком, перебувала у більш вигідному становищі, аніж Астрід. Але тепер ця вигода обернулася проти неї. 

Як тільки сестра переступила поріг покоїв Інгігерди, то тут же на її обличчі з’явилася нещира посмішка: 

 — Що ж, Гердо, тебе можна привітати? — промовила вона. — Чула, що до тебе посватався вигідний наречений…

 — Можливо, а тобі що з того? — непривітно відповіла Інгігерда.

 — Просто цікаво… Тут  чоловіки розмовляли про того руського князя, а моя покоївка випадково підслухала. То казала, що в нього вже була дружина, але він її продав у наложниці якомусь сусідньому конунгу. Видно, набридла…

 — Менше слухай пліток служниць, — зверхньо кинула Інгігерда, але слова сестри неприємно дряпнули її самолюбство. Та ж, як ні в чому не бувало, продовжувала гнути своє:

 — А ще за нього говорять, що він чаклун і з нечистою силою знається... 

 — Астрід, залиш мене у спокої, — не витримала Інгігерда, затуляючи вуха руками. — Не хочу чути цих дурниць! Ти просто заздриш мені, от і все!

 — Чого це я маю тобі заздрити? — хмикнула Астрід, зупиняючись біля столу та кидаючи до рота кілька дольок зацукрованих фруктів, якими полюбляла ласувати її сестра.  — Я ж тепер, дякуючи цьому руському князеві, вийду заміж за красунчика Олафа. Стану королевою Норвегії! 

Руки Інгігерди стиснулися в кулаки. Їй страшенно захотілося ухопити Астрід за ріденьке попелясте волосся та відлупцювати. Але, знову ж таки, дитинство давно позаду, тому такий вияв емоцій буде недоречним. Вони можуть дошкуляти одна одній хіба словами…

— Русь — значно більша й багатша країна від Норвегії, — промовила Інгігерда. — Всі купці їдуть у ті землі, і найманці з наших країв прямують до тамтешнього князя, а не навпаки!

— Зате він старий, — тут же знайшлася з відповіддю Астрід. — Йому вже, мабуть, сорок років, з нього порох сиплеться. І він кульгавий! Ти, сестричко, станеш дружиною старого дідугана! 

— Знаєш, Астрід, мені набридло вислуховувати твої побрехеньки, — Інгігерда підняла руку і вказала їй на двері. — Йшла б ти звідси, а я хочу лягти відпочити.

— Ти ж тільки що встала! І до речі, батько тебе кликав, я ж для того і прийшла, щоб тобі це передати…

— То треба було одразу  про це сказати, а не теревенити  різні дурниці, — Інгігерда підвелася на ноги й обсмикнула сукню. Якщо батько кличе її, то це вже не жарти. Треба спробувати переконати його змінити своє рішення. Адже вона завжди була татовою улюбленицею, він з радістю виконував усі її забаганки. То невже не послухає й цього разу?

***

Проте король Улоф був невблаганний.

Вислухавши її схвильовані аргументи, він авторитетно заявив:

— Я розумію, доню, що ти стривожена змінами, котрі скоро відбудуться у твоєму житті, але будь спокійна — ці переміни — тільки на краще! Ярослав Руський — значно вигідніша партія від голодранця Олафа, в якого навіть палац стоїть на сваях, немов халупа простого мисливця. У Києві, будь певна, ти житимеш у розкоші, на яку заслуговуєш! 

— Але, тату, я зовсім не знаю того Ярослава. Кажуть, він старий! 

Улоф, котрий був всього на кілька років старшим від свого майбутнього зятя, задумливо посмикав себе за бороду.

— Це не так уже й кепсько, — зрештою знайшов підходящий  аргумент. — Він може швидко померти, і тоді твої діти будуть княжити, а ти станеш при них регенткою. Погодься, це відкриває багато можливостей для тебе… і для мене.

— Але я не кохаю його! — вигукнула дівчина з усім запалом, на який була спроможна. Проте батько лише похитав головою.

— Повір, доню, це зовсім не обов'язково. Скоріше, навпаки, добре, що ти його не кохаєш. Бо кохання — небезпечна штука, через яку можна наробити чимало дурниць. А до важливих рішень, таких, як створення сім'ї, потрібно підходити з тверезою головою і холодним серцем. Тільки тоді ти зможеш скористатися усіма тими перевагами, які дають тобі твоя молодість і краса. 

Інгігерда майже не слухала батькових настанов. Дивилася у вікно, за яким, далеко на обрії, виднілися зелені пагорби, а за ними було море — те саме, звідки мали прибути свати від незнайомого їй і вже наперед осоружного жениха.

— То віддайте за нього Астрід, — раптом прийшла їй у голову слушна думка. — Яка йому різниця, тому Ярославу? 

— Не говори дурниць, — уже сердито обірвав її батько. — Астрід не зможе стати руською княгинею.Тамтешні звичаї велять, щоб правителями були тільки ті, хто зачатий на шлюбному ложі. Ну, правда, подейкують, що батько самого Ярослава не був одружений з його матір'ю... Може, через це він затявся на тому, що має взяти за жону саме законну дочку короля. Тому заспокойся і не вигадуй більше жодних відмовок — я все одно не прийму їх. Олафу ж вистачить  Астрід, і тій він буде радий, ось побачиш…