8. Названий син

Дар мовчки дивився на сивоволосого чоловіка, що стояв на колінах перед свіжою могилою. Той простягнув руку, набрав у долоню трохи глинистої рудої землі, потім розтис пальці і відсторонено спостерігав, як вона повільно сіється і опадає додолу. Це виглядало так, немовби дитина гралася у піску, і хлопцеві стало моторошно. Раптом Еймунд з'їхав з глузду від горя?

Він очікував більш звичної реакції на сумну звістку — думав, може, що той буде кричати про помсту та погрожувати ворогам, або ж, навпаки, стоятиме засмучений і вбитий горем. Але зараз, здавалося, обличчя варяга не виражало жодної емоції.

Хоча насправді  було зовсім не так. За роки свого насиченого та повного випробувань життя Еймунд навчився зустрічати удари долі з незворушним виглядом. Проте в його думках уже вибудувався чіткий план подальших дій. Мабуть, ця ідея була дійсно божевільною, але втрачати йому все одно було вже нічого. Еймунд збирався вбити князя Болеслава. Він ще не вирішив точно, як це зробить, та ні краплі не сумнівався — рано чи пізно добереться до об'єкта своєї ненависті і змусить його поплатитися своїм життям за смерть Предслави. 

Безперечно, сам Еймунд теж не вийде з цієї пригоди живим. Але він тим особливо не переймався. Йому здавалося, що всі почуття та колишні земні турботи раптом полишили його. Наче їх поніс на своїх крилах оцей рвучкий північний вітер, що пронизував тіло  до кісток та викликав на очах сльози. Сльози лише від вітру. Бо від страждань він не умів плакати…

Погляд його впав на хлопця, що стояв і тремтів у благенькому сірячку, його босі ноги аж посиніли від холоду.

 — Пане Еймунде, — зуби Дара зрадницьки цокотіли, коли він нарешті наважився порушити мовчанку. — Ви ж тепер не заберете мене до Києва?

Еймунд неначе прокинувся від якогось химерного сновидіння. Озирнувся і підвівся на ноги.

Кому буде цікаво — живий він чи помер? Чи хтось за ним заплаче? Може, там, у далекому Києві, хіба князь Ярослав пошкодує, що втратив такого спритного помічника. Але й то буде не сум за ним, як за людиною. Лише за слугою, котрий міг би ще в чомусь знадобитися. Так само ніхто не згадає й про Предславу, не заплаче за нею. Нині жорстокі часи, кожен має думати про те, щоб самому вижити, а побиватися за мертвими ні в кого немає часу.

Але цей хлопчина однозначно пропаде, бо він нікому не потрібний. Таким же колись був і він, Еймунд. Він помирав, тяжко поранений у бою під Полоцьком, і добрі люди підібрали його, виходили, навчили жити далі. Мабуть, настала його черга сплатити свій борг — не тим, хто колись йому допоміг, бо їх уже, певно, й на світі не було. Ні, цей борг буде повернено зовсім іншій людині — тому, хто саме зараз потребує допомоги.

А помста? Кари Богів ніхто не уникне, і йому, Еймунду, це чудово відомо. 

Він зняв із плечей теплий плащ та накинув його на збентеженого Дара:

— Ходімо, покажеш мені, де тут можна купити путнє взуття. 

Очі Дара засяяли, неначе дві зірки. 

— Та я й так, не треба…

— Дивися, скоро сніг впаде. Хочеш ноги собі відморозити? 

Так колись давно, у його минулому житті, говорив Еймунду батько…

***

Але сніг вони побачили вже наприкінці своєї мандрівки, коли їхній невеличкий загін був у половині дня їзди від Києва. Сніжинки, немов великі пелюстки білого цвіту, сипонули з темно-сірої, низько навислої над голим віттям дерев хмари. Вони миттю вкрили землю, налипли на гриви коней, припорошили постаті вершників, і світ звузився, оточений хиткою білою стіною, засяяв неземним світлом, змусивши Дара затамувати подих від краси побаченого.

Саме у цей час Еймунд, який їхав поруч із ним, неголосно запитав:

— Даре, а де твої батьки?

Хлопець знизав плечима:

— Я не знаю. Давно їх узяли в полон печеніги. А може, вбили. Я один залишився.

— Маю тебе щось спитати, — варяг поглянув на нього уважно, злегка насупивши брови, аж Дар захвилювався — може, дізнавшись, що він не має рідні, Еймунд розгнівався, адже не буде кому віддячити за його, Дарів, порятунок?

— Я вам усе відпрацюю, — пробурмотів він. — І за чоботи, й за одяг…

Варяг нетерпляче махнув рукою, і Дар знічено замовк, опустив голову, втупившись у білу порошу під ногами коня.

— Чи хочеш ти стати моїм сином? — якось надто суворо спитав Еймунд, хоча насправді у нього серце закалатало і в горлі пересохло, як у юнака, котрий вперше зізнається у коханні.

— Сином? — Дару здалося, що він не розчув так, як треба.

— Так, я подумав, що вже старий, і навряд чи матиму власних дітей. А ти хороший хлопчина, і теж не маєш батьків. Я вирішив тебе офіційно всиновити. Якщо ти, звісно, того забажаєш…

Дар тільки очима кліпав здивовано. А потім схаменувся і кілька разів кивнув головою. Невже це правда, не сон? Він матиме батька? Та ще й такого — князівського воєводу, якого шанують усі дружинники, який із самим князем сидить за одним столом?

— Тільки мушу тебе попередити, — продовжив Еймунд все таким же стриманим тоном. — У Києві я надовго затримуватись не збираюся. Перезимую — і в дорогу. Ця країна завдала мені надто багато горя. Хочу зустріти старість на батьківщині, у Швеції. І я бажав би, щоб ти поїхав зі мною.

— Ми попливемо по морю? — вражено спитав Дар. — На великій лодії?

Еймунд не втримався і посміхнувся. Він відчував, як із його душі краплина за краплиною випаровуються біль і відчай, тануть, немов ці перші сніжинки, і на зміну їм приходить щось нове для нього — відчуття відповідальності за когось. Досі він завжди був сам на сам із життям, відтепер же має сина.

Отож, треба багато що встигнути зробити.

***

У Києві їм зраділи. Ярослав, дізнавшись про загибель сестри, спохмурнів, а звістка Еймунда про свій швидкий від'їзд ще більше засмутила його. 

— Можливо, ти ще передумаєш? — тільки і спитав. — Зима ще довга попереду, а рани гояться часом і дружніми розмовами…

— Ні, княже, це вирішена справа, — спокійно відказав варяг. — Я хотів оселитися на березі моря разом із Предславою, мріяв, що матиму родину і дітей. Але цій мрії не судилося здійснитись. І все ж хочу мати власний дім, а сина я собі вже знайшов. Це той хлопець, Дар, що слугував колись покійній княгині Анні.