7. Неминучість

Побачивши, що повитуха виходить з кімнати, Дар миттю кинувся злазити з дерева, зачепився рукавом за гострий сучок, порвав сорочку, сам мало не гепнувся на землю. Проте на той час, як стара з’явилася на порозі будинку, він уже очікував її там, прийнявши якомога більш знуджений вираз.

Відніс її речі до  невеликої хатинки в передмісті, отримав обіцяну платню та поспішив назад, на острів. Хотів поговорити із княжною Предславою, розповісти їй про те, що побачив і почув, але служниця не пустила його. Сказала, що господиня зле себе почуває і  нещодавно заснула. Тож довелося хлопцеві відкласти розмову на потім.

Але наступного ранку у маєтку всі забігали, заметушилися — зі слів покоївки Предслави, що поспішала на кухню по гарячу воду, Дар довідався, що в молодої жінки почалися пологи. Він не знав, що робити і марно стовбичив під зачиненими дверима її опочивальні. Жінки проганяли його геть, а він, зробивши вигляд, що йде, через деякий час повертався знову. Сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни, з виглядом вірного пса, який хоче захистити свою господиню, але гадки не має, як це зробити.

У маєтку він так ні з ким і не потоваришував. Слуги-поляки ставилися до нього зверхньо, та й мову їхню він спочатку не так добре розумів, щоб брати участь у спільних бесідах увечері на кухні. Тихо приходив, брав свою миску з їжею і йшов до комірчини, котру відвели йому в якості житла. А коли вже добре вивчив мову, то в нього встигла скластися репутація хлопчака дивакуватого і нелюдимого, і ніхто не бажав з ним спілкуватися. Хіба одна княжна  Предслава була доброю до нього. Але тепер їй загрожувала небезпека, Дар відчував це на рівні підсвідомості, та не знав, як  зарадити лихові, чим допомогти.

Він бачив, як  попрямувала до опочивальні княжни повитуха Зеновія, впізнала його, глипнула своїми глибоко посадженими темними очима, її тонкі губи скривилися не то в посмішці, не то в гримасі.

 — Ти знову тут, пся крев? — літня ключниця, котра супроводила повитуху, обурилася, побачивши хлопця біля дверей, турнула його в плече. — Забирайся до свого помешкання!

Дар нехотя підвівся і відійшов подалі від дверей, але все одно не спускав їх з виду. Жінки заходили й виходили, щось приносили й забирали, і зрештою Дар втомився  та навіть трохи задрімав. Може, нічого лихого й не станеться? Скоро народиться дитина, і тоді приїде Еймунд та забере з собою княжну, і його, Дара, також…

Йому навіть наснилося, як вони втрьох їдуть на конях по неймовірно красивому ромашковому полю. Над квітами гудуть бджоли, їх, здається, все більшає й більшає, немов уже над квітами кружляє цілий рій, і  від того Дару стає страшно.

Він стрепенувся й підняв голову. Не було поруч ніякого поля, жодних квітів чи бджіл, а тільки похмурий темний коридор, осяяний світлом факелів, бо, виявляється, надворі уже встигло стемніти. А біля дверей стояла Предславина покоївка і плакала. Інша служниця втішала її.

 — Та що ти, Марисю, знаєш, як панотець у церкві каже — “Бог дав, Бог узяв”. Така, видно, її доля…

 — Але вона благополучно розродилася, і дитинка була жива. Хлопчик народився… А тепер… Що скаже князь Болеслав? Раптом його гнів упаде на нас усіх?

 — А ми тут до чого? — друга служниця покивала головою в білому очіпку. — Наша справа — принеси-подай, хай питає з повитухи, тієї  банькатої відьми. Ох і страшна ж вона, матінко Царице Небесна, я не здивуюся, як вона щось підсипала у те питво, що його дала пані Предславі, коли дитинка з’явилася на світ… Бо чого тоді вона так несподівано померла? 

Дар зірвався на рівні ноги, не вірячи власним вухам.

“Померла? — у голові неначе великий дзвін бив. — Як? Того не може бути!”

Він вискочив зі свого закутка, підбіг до дверей і  був би вскочив досередини покоїв, якби дві жінки не схопили його попід руки і не відтягли вбік.

 — Пустіть! Відчепіться! — він плакав і поривався кудись бігти.

 — Бідна дитина, — сказала старша служниця.  А потім раптово цитьнула на Дара: — Ану тихо! Вгамуйся, кому сказала! Сюди йде сам князь!

І справді зі сходів чувся тупіт кількох пар ніг та роздратований чоловічий голос, завдяки якому Дар і справді впізнав у одному з візитерів володаря Польщі. Він лаявся і кричав на когось, погрожуючи всіх повісити і посадити на палі.

 — Ой лишенько, — очі молодої покоївки Марисі стали зовсім круглими. — Тепер усім нам вірна смерть!

 — Мовчи і кланяйся, — штовхнула її в бік старша товаришка.

Вони низько схилили голови, те ж саме зробив і Дар.

Князь Болеслав та його супутники — озброєна сторожа — швидко прокрокували повз них, не удостоївши ні словом, ні поглядом. Двері гримнули за ними і все змовкло. 

А вже через кілька хвилин вартові князя виволокли з покоїв розхристану та перелякану Зеновію. Хустка злетіла з її голови, і розпатлане сиве волосся маяло в повітрі, роблячи повитуху дійсно схожою на страшну відьму.

 — Я не винна, — бідкалася вона. — Породіллі часто помирають, і немовлята також. Що я могла зробити проти волі Божої?

 — Молися, якщо ти знаєш “Отче наш”, у чому я, правда, маю великі сумніви, — кинув старший над стражниками, і вони поволокли стару до виходу з будинку.

Раптом один вартовий обернувся і крикнув до жінок та Дара, що, налякані, тулилися до стіни:

 — Виходьте негайно на подвір’я! Князь велів усій челяді бути присутніми! 

Служниці, переглянувшись, попрямували вслід за охоронцями князя, старша з них вела за руку Дара, а той ішов мовчки, вражений у саме серце всім, що відбувалося навколо нього. 

На подвір’ї, осяяному факелами, стовпилися всі мешканці маєтку. Жінки тихо плакали, чоловіки пригнічено мовчали. Княжі охоронці тим часом підійшли до високого дуба, що ріс біля входу в будинок, один із них прудко, як білка, виліз на дерево і прив’язав до товстої гілки, що росла майже паралельно землі, мотузку. Кинув вільний її кінець своїм товаришам, а ті , поставивши стару Зеновію, що продовжувала щось белькотіти і стверджувати, що ні в чому не винна, на дерев’яну колодку, затягнули в неї на шиї петлю.