5. Повернення Еймунда

Осінь настала несподівано. Здається, ще вчора яскраво світило сонце і всюди літали павутинки “бабиного літа”, аж наразі небо затяглося хмарами, з півночі подув пронизливий вітер, а згодом замрячив дощ. Йому, здавалося, не було ні кінця, ні краю. Увесь світ, до обрію, заповнився сірим туманом та дощем, котрий то ледь моросив, то припускав сильніше. Подорожні щільно закуталися в свої плащі, коні важко витягували копита з багнюки, на яку перетворився шлях.

Ця холодна, одноманітна погода навівала на Еймунда сум. Здавалося, усі старі рани ( а їх було чимало) почали нити одночасно. Але ще більше від фізичного нездужання його мучили роздуми і сумніви. Він раптом замислився про те, як бути з дитиною Предслави. Певно, слід було б залишити її в Польщі — бо тягнути з собою немовля в далеку та небезпечну дорогу — це великий ризик. Та й Предслава казала, що польський князь дуже зацікавлений  у появі цього малюка на світ. То, може, якщо його син залишиться з ним, він і не буде переслідувати втікачку? 

Але, з іншого боку, раптом Предслава прив’яжеться до дитини, не захоче відмовлятися від неї? Кажуть, з жінками завжди так буває. Тоді доведеться брати новонародженого з собою. Чи зможе він полюбити цю дитину? Як буде виховувати?

Все це крутилося в голові, думки змінювали одна одну, аж поки він не розгнівався сам на себе і  силою волі не відігнав їх геть. Почав згадувати своє дитинство, батьків, котрих втратив дуже рано. Пригадався Полоцьк і молода княжна Рогнеда, майбутня дружина князя Володимира і мати Ярослава. Він, хлопець-підліток, що тільки готувався стати дружинником, був таємно в неї закоханий, і потім попрямував до Києва, головним чином, аби знову побачити ту, що запала йому в душу.

Рогнеди вже давно не було в живих, а він полюбив її дочку, ось така іронія долі… Можливо, усе в нашому житті не випадкове? Кожне нещастя наближає нас до чогось важливого, того, що інакше ніколи не могло б трапитися?

***

Коли після виснажливої та тривалої мандрівки перед їхніми очима нарешті виросли стіни Гнєзно, Еймунда охопило хвилювання. Він непокоївся так, неначе був юнаком, що збирається на перше побачення. Заледве подорожні знайшли якийсь трактир та розмістилися там, Еймунд навіть не пообідавши, залишив своїх супутників та вирушив до Лідницького острова. На березі було безлюдно — ні рибалок, ні човнярів, тільки вітер здіймав на воді хвилі та зривав із дерев жовте листя. Він з нетерпінням вдивлявся в протилежний берег, котрий виднівся удалині, в червоні дахи князівського маєтку, де перебувала зараз його кохана. Вся увага чоловіка була прикована до острова, він пильно вдивлявся в  його обриси, немов там от-от мала з’явитися Предслава.

Не почув навіть, як позаду пролунали чиїсь обережні кроки, і лише тоді, як до його ліктя торкнулась чиясь рука, різко обернувся назад. Але то був усього лиш Дар.

 — Хлопче, саме небо послало мені тебе! — радісно вигукнув Еймунд.  — Давай швидше вирушимо на той берег! Перевезеш мене? 

Дар поглянув на нього якось знічено, роззявив було рота, щоб щось сказати — і не наважився зробити того. Мовчки кивнув і витягнув з прибережних очеретів свого човна.

Еймунд сів на дерев’яну лавицю, накинув на голову каптур, щоб, якщо випадково хтось їх побачить, та людина не могла роздивитися його обличчя. Дар швидко запрацював веслами.

Невдовзі човен черкнув дном пісок, і Дар вискочив на берег, заходився прив’язувати човна, а за ним попрямував і Еймунд. Він відшукав очима ту саму альтанку, в котрій минулого разу розмовляв із Предславою.

 — Я почекаю тут? — запитав трохи схвильовано. — Ти покличеш її до мене?

Дар підвів на нього очі, і Еймунду здалося, що хлопець от-от заплаче. Недобре передчуття охопило його.

 — Що з нею, хлопче? Може, занедужала? Кажи вже, не мовчи…

 — Ходіть за мною, — тихо промовив Дар і махнув рукою у напрямку маєтку. 

Вони пройшли алеєю, обсаженою тополями, яка улітку, мабуть, була дуже мальовничою, а зараз виглядала голою і непривітною, та звернули зовсім не до палацу, а  в якийсь закуток, огороджений заростями самшиту. 

Несподівано Еймунд побачив перед собою галявину, на якій зеленіла трава і квітли пізні маргаритки. А скраю цієї мальовничої місцини висилося два надгробні камені — навколо одного з них уже встигла вирости зелень, інший же прикрашав собою  горбик ще свіжої, рудувато-глинистої землі.

 — Що це… — почав Еймунд і не закінчив.

Він усе ще не хотів вірити своїм очам, вірніше, очам вірив, але свідомість почала вперто підкидати різні пояснення того, чому Дар привів його саме сюди. Можливо, саме у цьому безлюдному місці княжна призначила йому зустріч?

 — А де Предслава? — розгублено, немов дитина, спитав варяг, роззираючись навкруги.

Хлопець шморгнув носом і похукав на змерзлі руки. Тоді кивнув головою на свіжу могилу і таки не втримався — заплакав. Сльози горохом покотилися по блідому, замурзаному обличчю.

Ноги Еймунда раптом затерпли, так, як це буває, коли цілий день проведеш у сідлі. Він хотів зробити крок — і незграбно опустився на коліна. Торкнувся рукою рудої глини, і все ще не вірив, що його Предслава знаходиться тут, під цим могильним каменем.

 — Як це сталося? Чому? — тільки і спромігся видушити з себе, не дивлячись на Дара — він не міг відірвати очей від надгробка із скромним букетиком осінніх квітів, що вже встигли зів’янути.

Хлопець ще раз шморгнув носом і заходився розповідати...