4. У Києві

Подорож їхня минула без жодних ускладнень, погода стояла добра, шлях ще не розмили осінні дощі, тож незабаром Еймунд та його супутники побачили перед собою знайомі стіни Києва. Але чим ближче вони під’їздили до князівського палацу, тим похмурішим ставав варяг. Адже йому належало повідомити  Ярославові та Ясену  гірку звістку. 

Зачувши, що повертається посольство з Польщі, на подвір’я Ярославового дворища висипали чи не всі його мешканці. Челядь з цікавістю пасла очима колишніх полонянок, а ті, втомлені з дороги, швидко піднялися на ґанок, де їх зустрічав сам Ярослав разом зі своїм найближчим оточенням.

Очі князя перебігли по обличчях своїх сестер, він повернув голову до нош, котрі знімали з коней слуги — можливо, там, усередині, ще хтось був? Проте ноші були порожні, коні розпряжені, челядники заносили до палацу дарунки, які передав для руського князя Болеслав, як запоруку дружніх стосунків.

Анни ніде не було. І Предслави також…

Еймунд поглянув на відразу зблідлого князя та Ясена, який так само безрезультатно видивлявся у натовпі свою Руту.

 — Давайте залишимося наодинці, — прошепотів він їм після того, як було відбуто традиційний ритуал привітання.

Ярослав кивнув головою, вказуючи на свою бібліотеку. Вони увійшли туди втрьох і причинили двері за собою, доручивши Ярославових сестер турботі палацових прислужниць.

 — Княже, — Еймунд виглядав неабияк збентеженим. — Я знаю, що в давнину гінців, котрі приносили погані новини, правителі веліли страчувати…

 — Не потрібно цих красномовних вступів, — різко перервав його Ярослав. — Що трапилося? Польський князь відмовився відпускати мою жону?

 — Мені боляче про це сповіщати, але княгиня Анна занедужала й померла. І сталося це ще минулої осені…

Ярослав втомлено потер чоло: 

 — Як невчасно… Як усе в моєму житті коїться  невдало і невчасно…

Ясен, заспокоюючи, торкнув його за плече:

 — Ярославе, ми всі під Богом ходимо. І те, що вже трапилося, все одно не зможемо виправити.

Князь мовчав. Біля його уст пролягла глибока зморшка, від чого він здавався набагато старшим своїх тридцяти шести літ. 

 — Як я скажу про це синові? — нарешті озвався він і затулив обличчя долонями.

Еймунд помітив, що Ясен запитально поглядає на нього. Він, ясна річ, також хотів дізнатися, де ж його дружина, проте не наважувався заговорити про це, аби ще дужче не роз’ятрити душу Ярослава.

Варяг тяжко зітхнув. Що ж, краще одразу сказати все, як є, аби його товариш не плекав марні надії, бо від того буде тільки гірше…

 — Ясене, мені дуже шкода, але Рута теж покинула цей світ, — тихо промовив він.

Дар розповів Еймунду про все, що сталося з княгинею та її наперсницею, однак варяг вирішив не переповідати усіх цих подробиць. Може, колись, але не зараз. Бо й так він побачив на обличчі Ясена невимовний біль.

 — Я не встиг перепросити її, — пробурмотів він. — І тепер вже ніколи не зроблю цього…

 — Предслава теж померла? — глухо спитав князь.

 — Ні, вона жива, — Еймунд відчув, що від хвилювання в нього пересохло в горлі. Повів поглядом на стіл, де стояла пляшка з вином. — Я хотів би просити вашого дозволу повернутися назад до Польщі, щоб забрати її. Наразі в мене не вийшло те зробити…

 — Так, звісно. — Ярослав жестом запросив обох товаришів сісти. Вказав на вино. — Давайте пом’янемо їхні безневинні душі…

Того вечора всі троє чимало випили, аби заглушити горе втрати. Хоча насправді зробити те було не під силу навіть дорогому заморському вину. 

Особливо страждав Ясен. Він знову й знову повертався подумки у той день, коли розлучився з Рутою. Думав: “От якби можна було знову опинитися там і просто сказати, як сильно я її кохаю”. Коли вже лежав у своїх покоях, самотній на великому ложі, то все-таки не витримав і заплакав. Він не міг собі уявити, яким буде його життя без Рути. Картав себе, що постійно був заклопотаний, йому бракувало часу, аби побути разом із коханою. І от тепер вони не зустрінуться більше ніколи.

“Ніколи”, — це найстрашніше і найжорстокіше слово у світі.

Але ще страшнішими та пекельнішими були муки сумління. які гризли його та не давали спокійно жити. І вони не вщухали ні через тиждень, ні через місяць… Ясен переконав себе, що ці тортури супроводжуватимуть його до самого кінця життя. 

***

Еймунд через кілька днів, узявши свіжих коней та кількох особливо відданих йому дружинників, знову вирушив до Польщі.

Ярослав продовжував займатися своїми звичними справами, тільки ще більше замкнувся у собі. Прагнув до самотності, а коли хтось розмовляв із ним, то по обличчю князя було ясно зрозуміло — він ледве стримується, аби не обірвати свого співрозмовника на півслові. Ясен відчував, що його товариша, так само, як і його самого, мучать докори сумління. Адже коли його дружина помирала на чужині, він був щасливий поруч із Яною. Тепер же й Яна покинула його… Він відчував себе таким. що приносить горе і ранню смерть усім, хто наважується пов’язати з ним свою долю...

Проте одного вечора, коли Ясен, як у них повелося, зайшов до Ярослава, аби обговорити плани на завтрашній день, він побачив, що князь сидить за столом і тримає якогось листа.

 — Дивися, друже, — звернувся Ярослав до Ясена, — як тільки мої бояри дізналися, що я став удівцем, тут же почали клопотатися, щоб знайти мені нову дружину. Бо, мовляв, у князя повинна бути княгиня, ще й купа діточок, я ж уже немолодий, а маю лише одного сина…

 — Так, Еймунд говорив мені, що Болеслав пропонував тобі у жони свою доньку…

 — Ні, це виключено, — рішуче заявив князь.  — Як тільки я буду її бачити, то тут же згадуватиму усе лихо, котре мені заподіяв її батько. Польська князівна нехай шукає собі іншого чоловіка! 

 — Це правильно, — погодився Ясен. — Але все одно, рано чи пізно тобі доведеться одружитися знову.  Негоже князеві бути одинаком.

 — А ти? — раптом запитав Ярослав, уважно дивлячись на свого друга. — Одружився би вдруге, аби почати все спочатку?