3. Знову розлука

 — Предславо, — озвався Еймунд, роблячи крок назустріч та пригортаючи її до себе. — Чи ти думала, що існують бодай якісь обставини, які змусять мене відмовитися від тебе? Погано ж ти мене знаєш…

Вона мовчала, сховавши голову в нього на грудях.

 — Слухай, моє серце, я неодмінно заберу тебе звідси. Тепер уже ніщо не завадить нам бути разом. Твій брат дав згоду на наше одруження...

Предслава повернула до нього обличчя і жалібно сказала:

 — Я більше за все на світі хотіла б зараз поїхати з вами, але це неможливо… Князь Болеслав не відпустить мене ні за який викуп. У нього великі надії на цю дитину. Всі його дружини народжували дівчаток, а він вбив собі в голову, що в мене буде син. Твердить про це щодня і обіцяє, як я народжу хлопчика, відправити свою жону в монастир, і одружитися зі мною…

 — То може, ти хочеш того? — все-таки не втримався і спитав Еймунд. — Стати княгинею Польщі?

 — Ні, він бридкий мені, — зізналася Предслава. — Я скільки разів просила Бога, щоб забрав мене, аби не терпіти поряд цього чоловіка. Але й гадки не мала, що Господь подарує мені таке безмежне щастя — знову побачити тебе, почути твій голос! Я би пташкою полетіла вслід за вами, але ти ж бачиш, в якому я стані. Пологи зовсім скоро, і я не зможу їхати верхи. Нас швидко наздоженуть… Ні, рушайте на Русь без мене…

Її очі наповнилися сльозами і вона знову схилилася на Еймундове плече, обійняла його, притулилася так міцно, скільки мала сили. 

Він ніжно торкнувся її золотавого волосся: 

— От тільки не треба плакати… Тепер усе буде добре, обіцяю тобі. Я б лишився тут, біля тебе, і зачекав. поки… все станеться… Але я дав клятву твоєму братові князю Ярославу супроводити до Києва твоїх сестер, тож маю виконати це доручення. А коли вони будуть у безпеці, я швидко повернуся за тобою. Знайду спосіб зробити так, щоб нас не шукали і не наздогнали. Ми поїдемо до Києва…

 — Ні, — Предслава раптом здригнулася усім тілом і  заперечно хитнула головою. — Я не хочу до Києва. Мої сестри розкажуть усім про мій сором, про те, що сталося зі мною… Я не хочу, щоб люди говорили про мене і  показували пальцями: “Он іде наложниця польського правителя!” Я хочу бути тільки твоєю дружиною, без минулого, без прикрих спогадів, щоб усе це залишилося позаду…

 — Тоді я заберу тебе на батьківщину моїх предків — до Швеції. Хочеш? Там ми почнемо нове життя, купимо затишний будинок на березі моря, і ти щодня будеш чути плюскіт хвиль та шум вітру у прибережних скелях... 

— Хочу, — прошепотіла Предслава, щасливо посміхаючись.

— І нас уже ніхто й ніколи не розлучить…

Він схилився до неї, і їхні уста злилися в поцілунку. Але цієї миті до альтанки заскочив стривожений Дар.

— Пані Предславо, там вас шукають, князь прислав повитуху, яка має оглянути вас! 

Еймунд нехотя випустив кохану зі своїх обіймів. Більше за все на світі йому хотілося забрати її звідси прямо зараз, покинути все і всіх і поїхати світ за очі, хай навіть і з чужою дитиною — для нього це не грало ролі. Але він розумів, що нині це дійсно зробити неможливо.

— Я скоро повернуся, — ще раз повторив він. — Заберу тебе, і ми попливемо до Швеції. 

— Так, — вона усміхнулася крізь сльози. — Я буду тебе чекати! 

Голоси служниць, що кликали руську княжну, все наближалися, тож вона мала поспішати, аби челядники випадково не зазирнули до альтанки і не побачили там незнайомця.

В останній раз їхні погляди зустрілися, Предслава  махнула йому рукою і швидко вийшла назовні, а Еймунд лишився стояти, притулившись до стіни і намагаючись втихомирити серце, що билося, немов шалене. Біль і жаль перемішалися в його душі з любов'ю і бажанням захистити кохану жінку від усіх життєвих випробувань. І він цієї миті поклявся собі, що прикладе усіх зусиль, аби здійснити задумане.

***

Наступного ранку руські княжни зі своїм супроводом покидали Гнєзно. Стояв теплий погожий день, сонце припікало ще по-літньому, хоч у гіллі дерев уже золотилися перші осінні листочки. Горобина, що росла вздовж дороги, була рясно вкрита червоними кетягами, і наймолодша донька Володимира, Марія, яку всі звали руським ім'ям Добронега, простягнула руку та зірвала одне яскраво палаюче гроно.

Притулила його до серця і довго озиралася назад, аж її сестра Єлизавета не витримала і поцікавилася:

— Чого це ти так дивишся позад себе? Чи щось забула?

Марія була небалакучою і  замкненою в собі дівчиною, геть несхожою на свою пишномовну матір. Втім, незважаючи на несхожість внутрішню та зовнішню, Добронега матір любила, і розлука з нею краяла її серце.

— Я не хочу їхати, бажаю лишитися тут, — раптом заявила вона.

— Ото ще придумала! — пирхнула друга сестра, Олена. — Може, ти ще збираєшся стати княгинею Польщі, як та задавака Предслава? Спам'ятайся, Маріє, та поглянь на себе в люстерко! Навряд чи ти зацікавиш хоч якого-небудь чоловіка!

Марія спаленіла, опустивши очі. Вона була, як усі підлітки її віку, худою, незграбною, на лиці виднілися прищі, її постать тільки починала набувати жіночності. В порівнянні з дорослими та привабливими сестрами дівчина справді виглядала, мов те сіре каченя поряд з білими лебідками.

Проте за дивною іронією долі, саме їй дійсно судилося стати правителькою Польщі і матір'ю польського короля. 

Правда, це буде значно пізніше, коли після смерті Болеслава, який не залишить прямих спадкоємців чоловічої статі, у Польщі почнеться боротьба за владу. Представники знатних родів скористаються такою слушною нагодою, щоб оголосити свої землі суверенними князівствами, а себе — незалежними володарями. Молодий родич Болеслава Казимир, який посяде польський престол, переслідуваний власними підданими, буде змушений втікати до Німеччини, і тільки через кілька років, за підтримки імператора Генріха, повернеться на батьківщину.

Саме цей король ( бо починаючи від його попередника Болеслава, що коронував себе, всі правителі Польщі називали себе вже не князями, а королями), і укладе мирний союз з руським князем Ярославом, який на знак своєї приязні погодиться віддати за Казимира, прозваного Відновителем, наймолодшу сестру Марію.