2. Таємне побачення

Справу було залагоджено, і Еймунд зі своїми супутниками вже наступного дня мали вирушати до Києва. Проте він не міг від’їхати просто так, не спробувавши бодай побачити Предславу. Розпитавши її сестер, він дізнався, що князівна досі живе усамітнено на острові серед озера. У місто вона не виходить, отож побачитися з нею у варяга не було жодних шансів. І все-таки він вирішив  податися на розвідку.

Довго блукав берегом, шукаючи який-небудь човен або місток, проте все було марно. Стояв, дивився на протилежний берег, затінений крислатими деревами, і сподівався розгледіти там свою кохану. Проте так нікого й не побачив…

Уже повернувся, щоб їхати назад до міста, коли раптом за його спиною почувся хлюпіт води. Озирнувшись, побачив хлопчика, котрий вправно орудував веслами, спрямовуючи до берега невеликий човник. 

Еймунд швидко попрямував до нього.

 — Хлопче, хочеш заробити? — спитав, підбираючи польські слова. Мову знав не дуже добре, але  сподівався, що малий  його зрозуміє.

Та вже за мить він був дуже здивований, бо хлопчина відповів чистою руською мовою. Більше того, навіть назвав його по імені.

 — Дядьку Еймунде, то ви живий? — спитав вражено. — Не загинули в бою?

Придивившись уважніше до юного весляра, варяг упізнав у ньому вихованця свого друга Ясена.

 — Даре! — вигукнув він. — Це ж треба, щоб доля привела мене до тебе! 

Хлопчик дивився на нього великими здивованими очима:

 — А що ви тут робите? Не боїтеся, що вас схоплять?

 — Чого мені боятися? Я прибув як посол від князя Ярослава, аби викупити з полону його сестер.  

 — То князь теж живий? — на обличчі Дара з’явилася несмілива усмішка.

 — Так, і дядько Ясен, зараз вони всі повернулися до Києва…

На обличчя Дара немов хмарина набігла.

 — А княгині Анни немає більше… І тітки Рути теж…

 — Я знаю, мені сказав князь Болеслав, — Еймунд поспішав, він боявся, що, поки вони вестимуть розмову, хтось із слуг може запідозрити неладне, і його план провалиться. — Даре, ти можеш зараз перевезти мене на острів?

 — Так, але… Князь Болеслав, як дізнається, дуже розгнівається…

 — А ми йому не скажемо. Це буде дуже недовго, мене ніхто не побачить. Я зараз ляжу на дно човна, а ти накриєш мене ось цим рядном — і всі будуть думати, що ти везеш якісь їстівні припаси на острів…

Дар погодився. Еймунд сяк-так скорчився на дні човна, а хлопчина накрив його старою рядниною, тож скидалося на те, що в човні лежить якийсь мішок. 

Коли вони досягли берега острова, Еймунд спритно вискочив із човна і, побачивши на березі невелику альтанку, заховався в ній. А Дар поспішив до будинку, де мешкала княжна Предслава. 

Повернувся він досить швидко, а за ним прямувала жінка, закутана, незважаючи на досить теплу погоду “бабиного літа”, у цупкий темний плащ, що повністю закривав її постать і спускався аж до землі. Еймунд ледве стримав себе, аби не вискочити з альтанки та не побігти назустріч коханій. Але мав сидіти тихо, щоб не привертати зайвої уваги. Бо хтозна, можливо, на острові вистачає Болеславових шпигунів, які пильно стежать за його бранкою. 

Для стороннього ока сцена здавалася цілком звичайною і не вартою уваги — княжна разом зі своїм слугою вийшла прогулятися в сад та вирішила відпочити в альтанці, з якої відкривався пречудовий вид на озеро. Проте варто їй було переступити поріг затишного дерев’яного будиночка, обвитого лозами дикого винограду, як вона стишено зойкнула і спинилася, вражено дивлячись на Еймунда, котрий стояв навпроти неї.

 — Це ти… — прошепотіла одними губами, відразу збліднувши на виду.

Еймунду здалося, що вона зовсім не рада йому. Навпаки, дівчина зробила мимовільний крок назад та ще щільніше закуталась у свою накидку. Невже всі його надії марні,  і Предслава звикла до свого становища та вже не хоче його міняти. А раптом? Та ні, він не міг і припустити, щоб князівна закохалася у того старого і товстого поляка. Можливо, її спокусила думка, що вона з часом  може стати княгинею?

Всі ці помисли в одну мить пронеслися у його свідомості, поки він дивився на таке рідне, але сумне і  наче безживне обличчя. Предслава теж мовчала, її погляд був прикований до Еймунда, і здавалося, кожен із них не міг наважитися й пеошим почати розмову.

Дар тихенько вийшов із альтанки та зупинився поруч із нею, тривожно дослухаючись до навколишніх звуків — пильнував, щоб ніхто випадково не застав  цих двох наодинці, бо іначе їхнє побачення могло б стати останнім. 

 — Предславо, — швидко заговорив Еймунд, нарешті порушивши тишу, що якийсь час панувала поміж ними. — Я приїхав з Києва, привіз викуп за тебе і твоїх сестер, але князь Болеслав відмовляється тебе відпускати…

Дівчина мовчки кивнула, обличчя її досі було блідим і зосередженим.

 — Але ти не впадай у відчай, — продовжив варяг. — Давай обміркуємо, як краще тебе тихцем вивезти звідси, щоб нас якнайдовше не кинулися шукати. Можливо, зробимо це вночі? Поки настане ранок, ми вже будемо далеко…

 — Еймунде, — тихо зітхнула Предслава. — Я нікуди не поїду. Вирушайте до Києва самі. 

 — Але чому? — він відчув, що горло його немов щось стискає, і заледве видушив із себе: — Ти не кохаєш мене більше? Хочеш лишитися тут?

 — Так буде краще, — вона уникала того, щоб дивитися йому прямо в вічі. Низько опустила голову, затулила обличчя краєм плаща.

Зовсім не так Еймунд уявляв собі їхню зустріч. Він будував плани, думав про те, як вони одружаться, де будуть жити… А тепер  кохана вперто відштовхувала його від себе, і він просто розгубився, не знаючи, що робити. У будь-якій іншій, навіть найнебезпечнішій ситуації, досвідчений вояка та авнтюрист завжди міг дати собі раду, а тут, ніби хлочисько-підліток, мучився, червонів, і заледве підбирав підходящі слова.

 — Я кохаю тебе, Предславо, — промовив він, підходячи ближче і несміливо торкаючись її руки. — Може, ти чогось боїшся чи гніваєшся, що я так пізно приїхав за тобою? Але ми просто не могли цього зробити раніше… Твій брат Ярослав був тяжко поранений, і ми  чекали, доки він стане на ноги, потім збирали військо… От місяць тому у тяжкій битві відвоювали Київ, і відразу ж я попросив князя відправити мене до Польщі, щоб визволити тебе та твоїх сестер. Невже ти не рада мене бачити?