1. Посол від руського князя

Правитель Польщі князь Болеслав на прізвисько Хоробрий, хоч і був досить скупуватий зі своїм оточенням, іноземних гостей любив вразити неабиякою розкішшю. У залі, де він приймав послів, на стінах висіли дорогі гобелени та картини,  вікна закривали завіси, гаптовані золотом, а  посеред  цієї зали на підвищенні стояв майстерно вирізьблений з червоного дерева трон, на якому й сидів поважний господар палацу, підклавши під спину шовкові подушки. На голові в нього красувалася прикрашена коштовними каменями корона, плечі були закутані накидкою з хутра, від чого огрядна постать князя здавалася ще ширшою. 

Посол, котрий за вказівкою розпорядників прийому стояв біля підніжжя трону, аби бачити обличчя князя, був змушений задирати голову, що не додавало йому гарного настрою.

 — Отже, ти прибув від князя Ярослава Руського? — польський володар позіхнув, не завдавши собі клопоту прикрити рота рукою  — Що ж, пощастило йому вціліти у тій бійні на Бузі, а потім ще й розгромити мого зятя Святополка над Альтою. У нього, певно, як у того кота, дев’ять життів… А може, він і справді чорнокнижник, як про нього розповідають у народі, і заговорений від ворожої зброї?

Посол, зберігаючи на обличчі ввічливу посмішку, подумки назвав свого співрозмовника телепнем і патякалом. Бо це ж він був одним із небагатьох уцілілих у розгромній для руського війська битві на Бузі, і разом зі своїми вірними товаришами вивіз пораненого князя до Ростова, а згодом — до Новгорода, звідки той, зібравши нове військо, рушив відвойовувати Київ у свого брата в перших Святополка. 

 — Поспішу запевнити вас, княже, — витримавши паузу, зумовлену придворним етикетом, заговорив посол, — що ми привезли весь той викуп, про який домовлялися. А також  разом із нами прибула до Гнєзно ваша донька Агнеса, здорова і неушкоджена, з якою князь Ярослав поводився виключно з повагою та оточував її усіма необхідними зручностями…

 — Це добре, добре, — неуважно протягнув Болеслав. — Шкода, що Святополк, чоловік Агнешки, не дожив до цього дня, вже б він зрадів, що вона знайшлася… Але, кажуть, як утікав він з Русі до Польщі, то в дорозі трапився з ним удар… геть як із старим князем Володимиром, його батьком… чи дядьком, ким він там йому доводився насправді… У вашій дикій країні сам дідько не розбере, хто з ким ділив ложе, та чиїх дітей виховував…

Еймунд ледь переступив з ноги на ногу, зберігаючи, щоправда,  все таку ж шанобливу позу. Якби не мав він вирішити  важливу справу — викупити з полону родичок свого князя, то, мабуть, не витримав і сказав би пихатому поляку все, що про нього думає. Можливо, то був би останній день у його житті, але він би все одно не змовчав.

Проте нині на нього, як довірену особу князя Ярослава, була покладена важлива дипломатична місія, тож мав погоджуватися, кланятися і посміхатися.

 — Але я на князя Ярослава зла не тримаю, — продовжував Болеслав, добродушно посмикавши себе за довгого вуса.

“Звісно, не тримаєш, вивіз із Києва кілька возів награбованого добра, забрав до Польщі заручників, а тепер ще й викуп за них одержав”, — подумав варяг. 

 — Хочу жити в мирі з найближчим сусідом, тим паче, Святополка більше немає на світі, тож хай собі Ярослав княжить на здоров’я. І сестер його відпущу, чом би й ні. Гей, Янеку, приведи сюди тих панянок! — гукнув він на слугу, котрий стояв за троном.

Той хутко вибіг із зали, а через хвилину повернувся — певно, жінок заздалегідь привезли з острівного маєтку, де вони жили цілий рік відособлено від усього світу. Еймунд, побачивши кілька постатей, які злякано тулилися одна до одної, відчув, що його серце сильно закалатало в грудях. Десь серед полонянок мала бути і жінка, яку він кохав — сестра князя Ярослава Предслава. Після того страшного бою, коли Еймунд урятував йому життя, князь таки зважив на його прохання та пообіцяв видати за нього улюблену сестру. Однак, повернувшись до Києва, вони дізналися про те, що Предслава разом із сестрами та мачухою Марією, а також дружиною Ярослава Анною були взяті в полон та вивезені до Польщі. 

Не гаючи часу, звелів Ярослав відрядити послів до польського князя, аби викупити своїх рідних, і старшим над ними поставив саме Еймунда. Адже знав, що той спритний і винахідливий, з будь-яких складних обставин завжди зуміє знайти вихід, а найзапеклішого противника зможе переконати у власній правоті…

Тільки Болеслав наче й не збирався сперечатися чи торгуватися. Виглядав, навпаки, занадто вже добрим та поступливим. Чи не приховувався за такою поведінкою якийсь підступ? Добре розвинена інтуїція Еймунда підказувала — щось тут не так… І вона, як завжди, його не підвела.

Він окинув поглядом чотирьох дорослих жінок і одну дівчинку-підлітка, що стояли, узявшись за руки, біля підніжжя Болеславового трону.

 — Перепрошую, княже, але, видається мені, полонянок було більше, — Еймунд очікував, що Болеслав спалахне гнівом і скаже, що грошей мало, тож частину заручниць він притримає до того, як привезуть новий викуп. Проте, як не дивно, князь не торгувався і не ставив жодних умов.

 — Всі ми під Богом ходимо, — Болеслав закотив очі до стелі. — Як каже наш ксьондз, дивні шляхи Господні… Одначе вдова князя Володимира княгиня Марія вийшла тут заміж за одного мого вельможу і вирішила залишитися у Польщі. Вона сказала мені, що Ярослав, її пасинок, дав їй волю самій розпоряджатися власним життям. Чи це не так?

 — Так, княже… Але я не бачу серед присутніх у цій залі жони князя Ярослава, княгині Анни. Погодьтеся, про неї першу йшла мова під час обговорення нашої місії…

Болеслав глибоко зітхнув і почухав свою сиву чуприну.

 — Я глибоко співчуваю вашому князеві, але його супружниця почила в Бозі ще минулої осені. Вона тяжко хворіла,  і ми всі молилися про її одужання, але Господь забрав її до себе. І ту жінку, що супроводжувала її та була наперсницею княгині, теж забрав Господь. Вона теж хворіла, — додав князь після невеликої паузи. 

Еймунд відчув, що йому забракло дихання. Але він подолав хвилювання і знову звернувся до польського князя: