23. Прокляття волхва

Хлопці і собі кинулися до вікна, та нікого на землі не побачили. Лише трава в саду була трохи прим'ята.

-- Треба спуститися донизу й пошукати, -- схвильовано мовив Ясен.

Вони з Рутою схопилися за руки й побігли до виходу з палацу. А Ярослав не пішов за ними. Так і лишився стояти біля вікна, втупившись поглядом у розсипані намистини. На душі в нього було тяжко. Увесь час думав про Яну -- що з нею, де поділася. Але в голові, немов колючка, застрягла ще одна нав'язлива думка -- про те, що він настільки був нелюбий дівчині, що вона ладна ризикнути життям, аби тільки від нього утекти.

 -- Ну, що там? -- неголосно, аби не побудити усіх мешканців палацу, гукнув він до хлопця та дівчини, котрі стояли вже в саду, озираючись на всі боки.

-- Немає її тут, -- так само упівголоса відповів Ясен. -- Мабуть, додому побігла, а чи сховалася.

-- А раптом вона десь лежить і помирає, -- знову заплакала Рута.

-- Ну то ми ще пошукаємо, подивимося кругом.

-- Ви як хочете, а я пішов спати, -- мовив Ярослав. -- Та дівка, як кицька, що завжди падає на чотири лапи. А може, вона взагалі відьма, така, як люди кажуть. Перетворилася на пташку і полетіла собі.

-- То все вигадки, -- мовила Рута до Ясена, дивлячись, як Ярослав зачиняє вікно. -- Не вміє Яна ні в кого перетворюватися,  люди брешуть, а він повірив...

-- Ярослав дуже самолюбивий, -- зізнався Ясен. --Зачепило його те, що Яна його обманювала, прикидалася, що зомліла. А насправді обвела навколо пальця й утекла.

-- То по-твоєму, виходить, моя сестра в усьому винна? -- Рута аж ногою тупнула спересердя. -- А ви з князем ніяких збитків не чинили, нас не викрадали?

-- Ми винні, -- Ясен кивнув головою. -- І нічого я в наше виправдання говорити не буду. Але твоя сестра сміялася з князя, кажучи, що він каліка. Недобре так теж чинити. 

Рута мовчки кивнула, визнаючи його правоту. Вони ще трохи походили по саду, заглядаючи у кущі, нишпорячи поміж деревами -- та марно. Ніде жодних слідів, наче дівчина і справді обернулася пташкою чи прудкою вивіркою. А тим часом уже на сході небо почало світлішати. Займався новий день. Прокидалися пташки, несміливо пробуючи свої голоси. Тихі, задумані стояли ліси навколо міста, спочивало повите передранковим серпанком туману озеро Неро, та й усі люди, здавалося, теж сплять міцним сном після нічних гулянь.

Не спали тільки двоє -- Рута і Ясен. Вони стояли мовчки, рука в руці, милуючись чудовим літнім світанком. Обоє почувалися так затишно і спокійно, немов раптом кожному відкрилася якась велика таємниця, щось таке, що перевернуло устояний, звичний світ, змусило подивитися на все навколо іншими очима.

***

Ще тільки прокидалися мешканці палацу, починалася звична ранкова метушня, як несподівано увагу охоронців, що змінили своїх попередників на посту, привернула чудернацька картина.

Підійшов до воріт чоловік у одязі волхва -- весь закутаний у звірині шкури, в волосся вплетене кольорове сойчине пір'я, на голові химерна шапка, схожа на роги, на шиї -- намисто з кісток, обличчя кольоровою глиною розмальоване.  Зупинився біля самого муру, підняв свій бубон та й почав у нього калатати, аж у всіх вікнах палацу з'явилися цікаві обличчя челяді --  всім кортіло дізнатися, чим спричинений той галас і що буде далі.

Вийшов на ґанок Родим, що був за старшого над усіма княжими дружинниками. Гукнув до Буяна (а то був саме він) :

-- З якого це ти дива, волхве, тут розходився? Спати людям не даєш, калатаєш у свій бубон! Перебрав учора вашого мерянського пива, чи що?

Волхв подивився на нього спідлоба:

-- Поклич-но, дружиннику, свого князя!

-- Отакої, -- здивувався Родим. -- А може, ще тебе в палати завести та на престол посадити? Щось ти дуже запишався, гадаючи, що сам князь Ярослав до тебе вийде, наче він хлопчик на побігеньках.

-- А я кажу, що вийде! -- наполягав Буян. Та раптом як закричить на увесь свій голос: -- Вийди, княже, та глянь мені в очі! 

-- Зараз велю охороні взяти тебе й посадити в поруб! -- розлютився Родим. Але не встиг і рота розкрити, щоб віддати гридням відповідний указ, аж на ґанок вийшов і спинився поруч із ним сам Ярослав.

 -- Що тут коїться? -- похмуро запитав він.

-- Та тут ось волхв Буян стоїть під воротами, в бубон б'є, та вас, княже, викликає, -- пояснив Родим. -- Звелите його взяти під варту, щоб не колобродив?

Князь нетерпляче махнув рукою:

-- Зачекай, Родиме!

А тоді обернувся до Буяна.

 -- Чого тобі треба?

-- Хочу спитати тебе, за яким правом ти мою доньку скривдив?

Ярослав і до того мав хворобливий вигляд, ніби всю ніч не спав, а тепер ще більше зблід на лиці. Але очі не відвів, сміливо дивився на волхва.

 -- Ти неправду мовиш, -- відрізав він. -- Бо я твою доньку і пальцем не торкнув!

-- То чого ж тоді, -- викрикнув Буян, -- вона прибігла посеред ночі, вся побита, подряпана, одяг порваний, плаче, слова сказати не може? Чи не ти ходив, як тать, навколо моєї хати, ще й наважився просити мене, щоб я тобі її віддав ? А як вона не захотіла бути твоєю наложницею, то ти забрав її силою...

Родимові брови піднімалися все вище й вище, поки він слухав цю історію. Здивовано дивився він на свого вихованця, бо знав Ярослава як юнака стриманого і розважливого. Не вірилося дружиннику, що молодий князь був здатний на подібний вчинок. Проте його пригнічений і похмурий вигляд викликав певні підозри. "Може, хлопець вдався у свого батька? -- подумалося Родиму.  -- Той також не міг пройти повз вродливу дівку, он скільки жон собі назбирав, потім мав мороку, як довелося усіх тих красунь кудись прилаштовувати..."

-- Я тільки поговорити з нею хотів, -- сказав Ярослав. -- Не збирався я її кривдити. А вона вистрибнула з вікна, тож звідти і її рани та синці. Можеш сам її про те запитати!

Волхв похитав головою, аж затанцювали білячі хвости, що прикрашали його чудернацький головний убір.