22. Викрадення

Зачудовано дивилося темне озеро Неро на вогні, які розцвіли літньої ночі на його березі. Звикло воно, що з настанням темряви замовкає усе навколо, тільки сови пугукають у дуплах старих ялин та вовки виють в гущавині лісу. Аж тут галас, сміх, розпалені вогнища, святково вбрані дівчата пускають вінки на воду, хлопці трохи віддалік  чатують, щоб зловити саме той вінок, який потрібно, не переплутати. Місто теж не спить -- світиться факелами, багаттями, люди збираються докупи, п'ють пиво та мед, співають пісень, щоб відігнати злих духів. Весело цієї ночі у Ростові.

Яна з Рутою також приєдналися до гуляння. Сплели вінки з лугових квітів, вийшли з дівчатами на берег озера, та усі вже пустили свої віночки за водою, а сестри все гаються, наче чеквють чого. Почали інші  дівчата їх підганяти, мовляв, пора уже йти стрибати через багаття, щоб очиститися від усього лихого.

 -- Ідіть, -- каже Яна, -- ми зараз вас наздоженемо.

Веселий гурт молоді почав віддалятися, а  дочки волхва Буяна все ще стояли на березі. І раптом щось трапилося -- почувся тріск гілок, шалений тупіт, і з  чагарнику вискочили двоє вершників на конях. Ніхто з присутніх на березі і роздивитися не встиг, що то були за люди. Вони були вдягнені в чорне, коні теж темної масті. Підхопили дівчат, що самотньо стояли біля води -- і так само миттєво розчинилися в мороці ночі. Тільки й устигли почути подруги розпачливий крик. Позбігалися на берег, а за ними й хлопці. Та вже не було нікого видно. Лише сліди копит на вологому піску та загублений кимось із сестер вінок самотньо лежав поблизу самої води.

 -- Які вони були з себе? -- почали питати чоловіки.

Але перелякані дівчата тільки головами хитали -- ніхто тих нападників не встиг роздивитися. Бо усі вже відійшли від води, повернулися обличчями до світла вогнища, тож і не видно було, що там коїлося за їхніми спинами.

Лише одна дівчина впевнено заявила:

 -- То не люди були, а злі духи, слуги Шайтана! Я їх добре роздивилася -- одяг чорний, обличчя теж темніші за ніч, а за плечима величезні смоляні крила. І очі палають, мов розжарені вуглинки! Страхіття одне! Бідні Яна з Рутою, не побачимо ми їх більше... Потягли сестер потойбічники у своє підземне царство...

Відразу всі невпевнено заозиралися навколо, святковий настрій змінився страхом. За кожним деревом, за кожним кущем, здавалося, причаївся злий дух. Тож, полишивши багаття догорати, поспішила молодь назад, під захист міських брам. І всім, кого зустрічали на своєму шляху, розповідали неймовірну звістку -- про те, що доньок волхва Буяна викрали Шайтанові приспішники. З кожною хвилиною, з кожним новим зустрічним містянином історія обростала все новими й новими подробицями. Зрештою, чи не весь Ростов облетіла приголомшлива новина. Старі люди хитали головами та тихцем твердили, що то за гріхи Буянові покарали його боги. Інші в усьому звинувачували християн -- мовляв, поки їх тут не було, то й духи не колобродили, а зараз гніваються, що все більше ростовців відвертаються від старої віри та починають молитися новому богу. Говорили й про кінець світу, який уже не за горами, згадували старовинні пророцтва та поглядали на небо -- чи не засяяла там таємнича Чорна зоря -- вісниця того, що скоро зійдуть на землю демони, які почнуть знищувати усе живе?

Однак зорі спокійно собі переморгувалися з ясного неба -- їм і невтямки було, чому такий гармидер навкруги учинився.  Хлюпали озерні хвилі, догорали покинуті багаття... Зрештою згас останній вогник, і берег Неро знову поринув у пітьму...

***

Рута аж заціпеніла від страху, коли, схилившись над водою, щоб пустити вінок на хвилі, раптом почула за своєю спиною тупіт копит, а потім чиїсь сильні руки схопили її і підняли в повітря. Встигла тільки  тихенько зойкнути, почувши, як поряд голосно закричала сестра.  Відчула, що вже сидить на коні і підсвідомо вхопилася руками за м'яку шовковисту гриву, водночас чимдалі відхиляючись від вершника, чиє дихання чула за своєю спиною. Якби ж то можна було перетворитися на пташку чи малу комаху, вислизнути з кільця чужих рук, що утримували її. Глянула вбік, під ноги коня -- і замружилася  -- так швидко він мчав, що навіть якби й спробувала пручатися чи втікати -- неминуче б покалічилася.

Вони їхали лісом, нічого не було видно навколо. Гілля низько нависало над стежкою, хльостало по плечах, по обличчю, аж вона ще більше зіщулилася, припала до кінської шиї. Здавалося, ця гонитва тривала безкінечно. Куди її везуть? Хто це? Невже кочівники з далекого півдня, про яких ходило стільки страшних чуток, нібито вони викрадають молодь та дітей, щоб зробити своїми рабами, дісталися й сюди, в їхні краї?  Якщо так  -- то тоді, може, й краще померти, аніж віддати себе на поталу якимось страшним дикунам...

Вона раптово рвонулася вбік, хотіла вивільнитися, і викрадач ледве втримав її. При цьому натягнув повіддя, аж кінь різко зупинився, затанцював на місці.

 -- Тихо, -- почула Рута  позаду себе  чийсь нібито знайомий голос. -- Не бійся, ніхто тебе не скривдить.

Чоловік говорив по-мерянськи, отже, це був хтось зі своїх, не чужинський зайда. Тож у серці з'явилася надія -- можна  спробувати домовитися, попросити відпустити їх із сестрою, пригрозити гнівом свого батька. Адже волхва Буяна в Ростові поважали, а часом і побоювалися....

 -- Куди ви нас везете? -- вона наважилася повернути голову  -- і зустрілася поглядом із його очима. Так близько вона ще ніколи не була біля жодного хлопця. Стало соромно, але водночас прийшло і полегшення, хоча Рута сама не наважилася б собі признатися у тому, що саме цього молодого русича виглядала сьогодні на березі озера. Думала, а раптом він зловить її вінок? Натомість, він її саму умикнув...

 -- Ясене, де ти там? -- почулося з лісу попереду них. Упізнала Рута і цей голос -- атож, то був князь Ярослав. Він підхопив на свого коня її сестру Яну    -- тепер вона була в цьому впевнена.