21. Відмова

-- Ну і  котру з моїх доньок ти уподобав, мисливче? -- спитав старий волхв. -- Може, Руту?

Рута кинула на батька докірливий погляд і голосніше заторохкотіла посудом, нібито висловлюючи таким чином своє невдоволення.  А Яна, навпаки, й оком не змигнула, спокійно пряла собі, неначе кожного білого дня в неї в домі такі розмови відбуваються.

 -- Ні, - відповів Ярослав. -- Рута -- дуже гарна  дівчина, та мені запала в душу Яна. Оддаси її за мене?

-- А ти знаєш,  які в наших краях звичаї? Що наречений приходить у дім до батьків дівчини і домовляється про віно -- плату, яку він має віддати, щоб узяти її в жони?

-- Знаю, -- сказав князь. -- Тому й прийшов спитати тебе -- яке ти, волхве, хочеш віно за свою доньку отримати?

Буян насупився, похитав головою.

 -- Яна -- дівчина непроста, - відказав він повільно. -- Вона має особливий дар, тому я не бажаю її заміж видавати. Навіть коли б ти мені десять гривень срібла пропонував, то не віддав би я тобі Янку. Мені самому вона потрібна.

 -- А якби  твоїй доньці довелося б стати княгинею, жити у кам'яних палатах, їсти зі срібного та золотого посуду, спати на пухових перинах, носити шовки та оксамити? І тоді б ти волів лишити її при собі, отут? -- він повів рукою по вбогому убранстві хатини.

 Волхв подивився на нього спідлоба.

 -- Отже, ти нарешті  вирішив признатися, ким є насправді, княже Ярославе?

Ярослав поглянув на нього зі здивуванням.

 -- Звідки ти мене знаєш?

 -- Та й чого б тебе не знати, я теж не остання людина в Ростові. Буваю і на віче, і на святах усіляких. А ти, хоч і  одягнувся по-простому, та зовнішність маєш примітну, навіть хода -- і та тебе видає з головою. Для чого тобі здалася моя донька? Просто забаганку таку маєш?

 -- Я хочу, щоб вона стала мені жоною, -- вперто гнув своє Ярослав.

-- Не гнівайся, княже, але ти молодий і дурний, -- відрізав Буян.  -- Що скаже твій батько, київський князь Володимир, як дізнається, що ти задумав одружитися не з княжною чи королівною, а взяти за себе дівчину простого роду?  Ще й віри іншої, відмінної од вашої!

 -- А при чому тут мій батько? Я вже повнолітній, і можу сам вирішувати, кого взяти собі за дружину. А віра? Я думаю, що всі люди вірять в одні і ті ж Вищі сили, лише називають їх по-різному...

 -- Дивися, не  бовкни такого своїм християнським священникам, бо буде тобі непереливки, - посміхнувся волхв. -- Добре, раз ти настільки впертий, давай спитаємо у самої Яни, чи схоче вона стати твоєю наложницею? Бо, звісно, княгинею ніхто тобі не дозволить її зробити...

 -- Я й не подумаю в когось дозволу просити... -- знову почав Ярослав, але Буян перебив його, звернувшись до дочки:

 -- Янко, не мовчи, говори, чи хочеш жити у княжому палаці?

Дівчина підняла голову від своєї роботи і поглянула на Ярослава бездонними темними очима. Виглядала цілковито спокійною, хіба на скронях з'явився легкий рум'янець.

 -- Не бажаю я бути твоєю. Не любий ти мені, - відповіла вона і знову взялася прясти.

 Буян устав із лавки та почав змотувати свою сітку.

 -- Гадаю, кожен із нас сказав те, що мав. Більше не смію тебе, княже, затримувати, -- промовив господар. -- Бо вечір надворі, там, певно, вже  гридні із ніг збилися, тебе розшукуючи.

Ярославові здалося, що він от-от провалиться крізь землю від сорому і розчарування. Він, не сказавши й слова, мовчки обернувся і вийшов з хатини. Зупинився на подвір'ї, чекаючи, поки очі призвичаяться до напівтемряви. Моторошно чорнів ліс за огорожею, з гостряків частоколу шкірили зуби черепи тварин. Якоїсь миті йому здалося, що побачив серед них і людський... хоча, може, то просто хвилювання зіграло з ним кепський жарт.

Уже зробив крок до виходу з двору, де тупцяв прив'язаний до стовпа його вороний, як хтось легенько торкнувся його руки. Спочатку здалося, що то якийсь лісовий дух непомітно підкрався у вигляді  білої жіночої постаті. Аж здригнувся і  підняв руку для хресного знамення -- та тут же й опустив. Бо упізнав Руту -- молодшу доньку волхва.

 -- Вибач, княже, мою сестру, - прошепотіла вона.

 -- Скажи, Руто, чи вона відмовила мені, бо я каліка? -- він наважився озвучити те, що найбільше завдавало болю, немов і не був Ярослав дорослим чоловіком, а знову відчув себе хлопчиною, з якого всі  насміхалися через його фізичну ваду.

Рута мовчки похитала головою. Очі її  блищали, ніби дівчина мала от-от заплакати.

 -- Це не так, -- похапцем сказала вона. -- Але справжньої причини я тобі сказати не можу. Просто знай -- немає в тому твоєї вини. Ти собі знайдеш іншу наречену, будь-яка з радістю піде за тебе. А про Янку забудь...

Стріпнула головою, аж загойдалися довгі сережки, майнула  широкими рукавами -- і зникла в хаті. Тільки залишився після неї легкий аромат м'яти і вербени.

***

Повернувшись додому, покликав Ярослав до себе Ясена та розповів йому свою пригоду. Той, слухаючи товариша, тільки спантеличено хитав головою.

 -- Що, і справді ти хочеш узяти доньку волхва за жону? -- спитав, коли князь замовк.

-- Справді. А що, думаєш, у мене не вийде? Хто може стати мені на заваді?

 -- Таж ти сказав, що вона сама того не хоче...

 -- Еге ж, сама... Вона боїться батька, я по ній це помітив. І Рута мені потім підтвердила...

-- А ти що, з Рутою говорив?  -- зацікавився Ясен. Ярослав був спостережливим, і давно зрозумів, що Рута його другові небайдужа. Тож вирішив і його підохотити.

 -- Говорив, і знаєш, що вона мені сказала?

-- Ну, признавайся вже,   - мовив Ясен. -- Чи хочеш, щоб я красно тебе попросив?