19. Хатина на курячих ніжках

Вони звернули трохи вбік від озера та рушили углиб лісу. Ясен першим, Ярослав - слідом за ним. Старезні ялини зімкнули над їхніми головами свої віти. Знизу на стовбурах не було гілля, воно починало рости десь на рівні людського зросту, але було таким густим, що майже не пропускало сонячного світла. Лише місцями у прогалинах, де не було дерев, падав на землю, вкриту опалою хвоєю, самотній промінь, що видавався ще яскравішим у порівнянні з напівтемрявою, яка вічно панувала у цьому лісовому царстві. Тут не щебетали веселі птахи, як у листяних гаях, лише час від часу щось шаруділо у вітті - може, вивірка чи куниця пробігала, але Ярославові подумалося, що то, мабуть, котрийсь із лісових духів, яких так шанують меряни, стежить за непроханими гостями та вигадує, як би їх покарати за те, що забрели у його вотчину.

Раптом Ясен натягнув повіддя, спиняючи коня.

 - Все, приїхали, - мовив він.

Ярослав побачив, що перед ними була чимала галявина, поросла травою. Про те, що тут колись теж був ліс, свідчили хіба що вузлуваті корені та пеньки, що де-не-де стриміли з землі. Але зараз  відкриту місцину заливало яскраве світло, і  вона наче сяяла на фоні темної стіни лісу. Оточена галявина була частоколом із  гостро заточених дерев'яних кілків, прямо  з-під копит їхніх коней звивалася вузенька стежка, яка свідчила, що тут часто хтось ходив. То гублячись у траві, то знову з'являючись на світ божий, стежина вела до дерев'яної хати, такої ж, які можна було побачити у передмісті Ростова - спорудженої за мерянським звичаєм. Тільки ця хатина видавалася старішою - стіни її потемніли, поросли зеленим мохом, дах, зроблений із  тесаних дощок, трохи похилився на один бік. Маленькі віконечка, затягнуті  міхуром бика, дивилися на світ дещо підсліпувато.  До передньої стіни будинку був прилаштований ґанок на високих дерев'яних палях, тож, коли дивитися з цього боку, здавалося, що дім стоїть на двох ногах.

 - Що це ще за хатка на курячих ніжках? - зачудовано  спитав Ярослав. - Прямо як у тих казках, що їх тут дітям розповідають...

Він би не здивувався, якби зараз відчинилися двері та на  ґанку з'явилася страшезна Баба Яга, що, за розповідями старих людей, заманює до себе дітей та потім з'їдає їх. А варто було лише уважніше поглянути на частокіл, що оточував галявину - то такі думки вже й не здавалися витвором уяви. Бо на кілки  з рівними проміжками між собою були насаджені черепи тварин - найчастіше биків або баранів ( судячи по рогах, які виднілися то тут, то там).

- Досить моторошно виглядає, правда? - зауважив Ясен. - Я, коли вперше сюди потрапив, то ще й вечір був, смеркалося. Уяви собі - гналися ми ще з двома гриднями за лосем, він раптом як кинеться у чагарі,  супутники мої відстали, а я  вискочив сюди, на цю місцину. Темніє, кругом ці черепи, а в хаті світиться. А тоді вийшов хтось на поріг та як зареве: "Хто тут бродить, мою звірину полохає?" Ну я й дав драла...

- То що тут, справді якась відьма живе?

 - А от і не вгадав. Може, зараз усе побачиш, тільки треба зачекати. І відійти подалі. бо як нас почують,  то з дому не вийдуть.

Вони звернули у ялинник, прив'язали коней до дерева, а самі прикипіли очима до галявини з дивною будівлею. Минав час, але звідти так ніхто й не з'являвся.

- І довго ще ми будемо так чекати? Чи мешканці цієї хати тільки у темряві з неї витикаються?

 - А от цього я тобі не скажу, - мовив Ясен. - Як хочеш побачити, хто тут живе, то сиди спокійно.

І, немов під впливом цих його слів, двері хатини раптом відчинилися та на ґанку з'явилися... ні, зовсім не якісь потойбічні істоти, а двоє молодих дівчат.  У полотняних , вишитих біля горловини та на рукавах сорочках, довгих, до самої землі,  на які було одягнуто, за місцевим звичаєм. ще "запону" - складений навпіл прямокутний шматок полотна з отвором для голови, який був коротшим сорочки, по боках не зшитим, а тільки підперезаним поясом. Довге волосся було заплетене в коси, а по чолу охоплене розшитими бісером стрічками. Одна з дівчат була білявою, інша - чорнявою.  Кожна несла перед собою оберемок якогось одягу та праник - дерев'яний валок на довгій ручці, з ребристою поверхнею. Хлопці зрозуміли, що прямували вони до озера - прати білизну.

Тож, полишивши коней, тихо рушили слідом за  дівчатами, щоб краще їх роздивитися. Але раптом у Ярослава під ногою хруснула суха гілка, і лісові мешканки, ще не далеко відійшовши від своєї хати, зупинилися та повернули голови у той бік, де за ялинами причаїлися молодий князь та його товариш.

 - Хто тут? - суворо спитала одна з дівчат, темноволоса, і загрозливо підняла свою "зброю".

Поки Ясен встиг хоч слово сказати, Ярослав уже рішуче розсунув гілля та ступив на відкритий простір.

 - Не бійтеся, - мовив він. - Ми не завдамо вам шкоди. Просто мисливці, проїздили поруч у пошуках дичини.

Ясену також нічого не лишилося, як вибратися зі свого укриття, при цьому він кинув на князя докірливий погляд.

 - А ми й не боїмося, - відповіла чорнява дівчина. - Чого нам страшитися? Уже ходили тут усякі до вас, знаєте, що з ними сталося?

 Хлопці похитали головами.

 - То от, дивіться, - дівчина вказала пальцем на черепи, розвішані по огорожі.

Звичайно, вона просто лякала їх, бо людських останків там і близько не було. Проте її темні очі дивилися якось так пронизливо, що в Ярослава аж мороз пішов по шкірі.

Друга дівчина, білява, світловолоса, раптом стиха посміхнулася і кинула на  незнайомців лукавий погляд - наче хотіла переконатися, чи справили на них враження слова її супутниці.  Ясенові ( а він бував тут не вперше) саме ця білявка припала до душі, і, власне, заради неї він і навідувався сюди, хоча дівчина навіть не здогадувалася, що хтось за нею стежить. А тепер, через Ярославову необережність, його схованку розкрито і більше не вийде таємно милуватися красунею. Через це він трохи засмутився.