Частина 2. Ростов. Розділ 18. Дев'ять років потому

Двоє вершників не поспішаючи їхали по високому березі озера Неро. Залишилися позаду фортечні мури Ростова, дерев'яні хатинки мерян, що ліпилися на вирубках близ околиць міста,  і тільки ялини хилили свої лапаті віти, немов  могутні лісові духи. На деяких  особливо старих та крислатих деревах можна було помітити зав'язані смужки домотканого полотна чи кольорові стрічки - так вшановували в племені меря лісових духів.

Віра тут була своя, відмінна від тієї, котра донедавна панувала у руських краях. Головний бог, творець світу, йменувався Шкабал, а в нього було два помічники - Велезь чи Волозь ( який дуже нагадував руського Велеса) - добрий бог, захисник людей, покровитель мистецтва, ремесел і торгівлі, та злий  бог Шайтан. який чинив  смертним різні збитки. У верховного бога Шкабала була донька Анге, котра і народила решту богів і богинь, усього їх було аж чотирнадцять. Ясен так і не спромігся запам'ятати імена усіх тих божеств, бо були ті імена складні, а самі небожителі мали заплутані стосунки між собою. Хтось відповідав за небо, хтось за землю, хтось - за царство мертвих, інші допомагали людям різних професій. А ще ж було безліч нижчих богів - охоронців та покровителів лісів, різної звірини, яким поклонялися мисливці, рибалки та бджолярі-бортники. А крім богів, увесь тутешній світ, за словами мерян, з якими він устиг познайомитися, аж кишів  різноманітними духами - серед них були і добрі, створені матір'ю богів Анге на користь людям, але й  не бракувало злих - прислужників хитромудрого Шайтана.

Усім цим невидимим істотам меряни повинні були віддавати належну шану -  здійснювати моління, приносити жертви. У мешканців цих країв не було якихось церков чи ідолів із зображеннями богів - вони обирали собі до душі велике красиве дерево або камінь - і  вважали його уособленням того чи іншого божества. Найбільше шанували ліси, бо вони були джерелом їхнього добробуту - дарували їжу, матеріали для житла, одяг та різноманітні знаряддя праці. Тож найчастіше місця для своїх обрядів меряни вибирали в лісовій гущавині. Розчищали галявину, ставили посеред неї  великий камінь, з усіх боків обсаджували священне місце березами. Меряни найбільше шанували це дерево, так само, як слов'яни - дуб. Приносили у жертву домашніх тварин ( найчастіше биків або баранів), хліб, яєшню, мед, пиво ( що місцевою мовою називалося пуре). У таких святилищах - кереметях збиралися жителі поселень на свята, для загальних молінь. Ясен приходив подивитися з цікавості на таке дійство, що називалося Велен-молен. Його подивував місцевий волхв - у дивному вбранні зі шкур хутром назовні, прикрашеному пір'ям птахів, з намистом на шиї із якихось кісток, а на голові він мав дивний убір з двома рогами. Втім, у звичайному житті волхви усього того не носили, одягалися просто, як і решта мерян - у домотканий одяг та кожухи, на ногах мали плетені постоли, а хто багатший - то й шкіряні чоботи.

Взагалі цей народ був зовсім не таким страшним, як хлопець уявляв собі дев'ять років тому, коли вони тільки вирушили в далекий путь до незнайомих чудських земель. Сама  загальна назва місцевих племен  - "чудь" викликала в Ясена та Ярослава думку про те, що живуть тут якісь дивні істоти - може, песиголовці, про яких розповідала колись нянька Рузя, може, люди з розкосими очима чи чорним кольором шкіри, котрих бачив під час свого походу в Царгород їхній наставник Родим...У будь-якому випадку, це мали бути казкові краї, не такі, як ті, де вони жили раніше.

Певною мірою так і було. Бо й сама природа тут була іншою, і  місцеві жителі зовні різнилися від  русичів. Були нижчі зростом, більш міцні, кремезніші, мали дещо різкі риси обличчя, смаглявішу шкіру. Говорили по-своєму, якоюсь чудною мовою, де кожне слово мало ще свого "побратима", тож, навіть коли відповідав мерянин тобі односкладно - то замість  простого "так" чи "ні", все одно чулося якесь "селе-боле" чи щось подібне. Але меряни не були злими чи ворожими до інших племен, як, наприклад, південні кочівники. Місцевий народ був миролюбивим і спокійним. Вони сиділи у своїх селах, молилися численним  божествам, займалися полюванням. рибальством. бджільництвом, і були цілком задоволені тим, що мають.

Не зводили вони великих міст, не займалися торгівлею і їздити в чужі краї не бачили потреби. Одружувалися у своїх чи сусідніх селищах, проживали все життя на одному місці і так само тихо та спокійно лягали у лісову землю, на кладовища, що їх, як і місця жертвопринесень, обсаджували берізками.  Але невдовзі на їхні землі почали навідуватися  гості звіддалік - найчастіше це були варяги та русичі з західних Новгородських земель та шукачі пригод із півдня, з Придніпров'я. Новоприбулі були подивовані багатством тутешніх земель та тим, що місцеві племена ( а їх була велика кількість - меряни сусідили з муромою, мордвою, черемисами, перм'ю, вессю, та іншими меншими народностями) жили мирно, не воювали між собою, адже що їм було ділити - в усі боки від великої ріки Волги розлягалися малозаселені, щедрі на лісові дари землі - не сподобалося в одному місці - жителі того чи іншого поселення збирали свої пожитки та переселялися в інше. Гуртувалися найчастіше на берегах рік та озер - досить густонаселеними були береги Волги та її приток, а тут, на півночі - найбільше мерян мешкали поблизу великих озер Неро та Клещина, а сусідні весяни - на  Білоозері.

Прибулі з Новгорода варяги, не довго думаючи, спорудили свою фортецю в гирлі ріки Сара, що впадала до озера Неро, назвали її Ростовом ( від слова "рост" - той, що швидко зростає) та заходилися налагоджувати ділові стосунки з місцевими племенами. Скуповували у мерян цінні хутра, мед, віск та інші дари лісу, натомість привозили їм зброю, вино, різні предмети домашнього вжитку. Швидко фортеця обросла хатинками мерян, які з радістю перебралися сюди з навколишніх лісів, заходилися переймати у слов'ян традиції землеробства, тож згодом все більше лісів вирубувалося, на розчищених та випалених ділянках заколосилися пшениця і жито, в місті з'явилися кузні, гончарні майстерні, працювали теслі, кожум'яки, ювеліри, сюди почали навідуватися купці, що їхали Великим Волжським шляхом - з Новгорода до Булгарії та Хвалинського (Каспійського) моря.