16. Прощання зі старими богами

Того ж дня звелів князь Володимир згідно давнього звичаю вшанувати старих богів, котрим упродовж століть вклонялися його предки. Пізніше літописці будуть описувати ті події так: " Як тільки вернувся, наказав поскидати ідолів — одних посікти, а других попалити; а Перуна наказав прив'язати коневі до хвоста й тягти його з гори через Боричів до річки, а дванадцять мужів приставив підпихати його киями. Це робив він не як живому дереву, але на наругу бісові, що таким чином обманював людей, щоб цим прийняв тепер заплату від них. Великий ти, Господи, і дивні діла твої! Вчора люди шанували його, а сьогодні насміхаються. Коли тягли Перуна річкою до Дніпра, невірні люди плакали за ним, бо ще не охрестилися. Дотягнувши, вкинули Перуна в Дніпро. А Володимир наказав: «Коли Перун пристане де до берега, відганяйте його, аж поки не мине порогів; тоді лишіть його». Мужі робили, що їм наказано. Коли його пустили й перейшов він пороги, вітер викинув його на рінь, і з того часу названо ту місцевість «Перунова рінь», як зветься вона й донині. "

Звісно, переписувачі літописів, що були ченцями-християнами, не могли правдиво описати ті події, бо мали свою власну місію, і покликані були навести беззаперечні факти на доказ того, як рішуче князь відмовився від давніх богів.  Хоча насправді Володимир не міг так зухвало вчинити із зображенням Перуна, котрий уособлював його ж, княжу владу. Та й не бажав він накликати на себе гнів киян, серед котрих досі залишалося багато прихильників віри їхніх предків.

Тому попрощалися зі старими богами спокійно, віддаючи їм усі належні почесті.  Попередньо розпаливши вогнища та піднісши традиційні жертви, знесли дерев'яних ідолів  Боричевим узвозом на руках та пустили на води Дніпра, з тим, щоб вони пливли на південь, до легендарного Ірію. Оті дванадцять мужів з киями, що вони, за словами літописця, мали підпихати Перуна в воду та бити його - то насправді були дванадцять волхвів, які несли в руках свої жезли та співали пісень на славу Перуна. На високих кручах  тісно стояли люди та низько кланялися, коли ідоли пропливали повз них. А як Перуна прибило течією до одного з берегів, то це завважили добрим знаком, і на тому місці, яке згодом стали називати Видубичі ( бо Перун "видибав" там з води) заклав Володимир Видубицький монастир, у найстарішій Михайлівській церкві якого можна й понині бачити ще ті, давні, дохристиянські символи - зірку Ра, хреста Дажбога та всевидяче око Пана.

Вшанувавши так старих богів, звелів князь оголосити усім киянам, пустивши своїх гінців по околицях, що назавтра усі  - дорослі й діти, бідні і багаті, вільні і раби - мають прийти на берег ріки Почайни, де, власне, й відбудеться хрещення. А хто, мовляв, не з'явиться, той буде оголошений поза законом, а все майно його буде відібране.

Того дня увечері князь та наближені до нього бояри й воєводи зібралися в Золотій палаті Київського палацу на розкішну учту, де всі прославляли молоду княгиню Анну та жваво обговорювали завтрішнє велике хрещення народу. Дехто з присутніх висловлював сумніви, що містяни добровільно згодяться змінити віру. Недаремно князь звелів усім своїм дружинникам бути напоготові, аби запобігти можливим заворушенням. Проте загальний настрій був піднесеним. Володимир щиро вірив, що його починання неодмінно увінчається успіхом, і це переконання було настільки сильним, що передавалося навіть тим із його гостей, хто звик завжди і в усьому сумніватися.

Свято закінчилося,  князь із княгинею відправилися до опочивальні, решта мешканців палацу теж розбрелися по своїх покоях. Все стихло, місто поринуло у сон.

Тільки у кімнаті, яку відвели на цю ніч Володимировим синам, що прибули з Предславиного, не всі спочивали. Ярослав із Ясеном тихо шепотілися, обговорюючи цей незвичайний, насичений подіями день.  Але скоро втома зморила й їх, і хлопці поснули. Що бачив уві сні Ярослав, невідомо, а от Ясенові снилася велика дивовижна лодія з червоними вітрилами, на якій він плив по морю, аби завоювати якісь невідомі краї.

Тільки великий повновидий місяць заглядав у вікна, кидаючи своє світло однаково як на високородних князів у їхніх хоромах, так і на простих смердів у тісних дерев'яних хатинах. Тихо несла свої води до Дніпра гордовита Почайна, купаючись у цьому примарному світлі. А десь там,  уже далеко від Києва, пливли до моря дерев'яні древні боги, байдуже дивлячись у зоряне небо своїми срібними очима.

***

Через тисячоліття зникли з лиця землі не тільки споруди, зведені людськими руками, але й деякі творіння матінки-природи. Так і ріки Почайни, котра у деяких літописах називалася Ручай,  і була такою повноводною, що по ній прямо до центру Києва припливали кораблі, нині уже не існує. А за часів нашої розповіді  це була глибока річка, котра протікала біля самого Подолу, відділяючись від Дніпра довгою вузькою косою, та з'єднуючись із ним поблизу Хрещатика. От саме в цьому місці злиття двох рік  і збиралися кияни для того, аби прийняти хрещення.

Рано-вранці , ще тільки засвітило сонце, на березі стовпилося безліч людей різного віку. Княжі дружинники, знаючи, що частина з них не захоче прийняти хрещення добровільно, їздили вулицями та зганяли до загального гурту тих, хто сподівався відсидітися вдома. Жодних протестів чи заворушень, яких так побоювалися деякі бояри, не трапилося. Частина містян, як завжди і в усі часи, висловлювала незадоволення владою, бурчала й лаялася собі під носа, але все ж усі слухняно йшли, куди їм веліли.

Вище над Почайною, на пагорбі, напередодні слуги поклали важкі дубові мостини, поставили на них лави, вкрили килимами, розбили барвисті шатра - тут мали хреститися діти князя, бояри та воєводи, кому не личило заходити в воду поряд із людьми нижчого стану. Окремо було встановлено шатер і для високорідних жінок, котрі соромилися присутності чоловіків, тож це місце було щільно запнуте дорогими тканинами і біля нього стояли на варті княжі гридні. Взагалі озброєних людей серед натовпу було безліч - уся княжа дружина відправилася охороняти громадський порядок.