14. Програна битва

Рогнеда відкоркувала  пляшку з темного скла, дістала з полиці  срібний келих. Відчувала, що рухи її незграбні та  скуті - чи то від хвилювання, чи через те, що не звикла навіть до такої простої роботи - завжди усе за неї робили слуги.

Володимир мовчки спостерігав за тим, як вона наливає вино у келих. А потім підійшов і зняв з полиці другий, такий самий.

 - То випий і ти зі мною, - промовив він. - За твоє й моє щасливе майбутнє життя.

Такий розвиток подій був цілком передбачуваний, але княгиня чомусь зовсім не подумала про нього. Як наповнювала другий келих, її руки почали зрадницьки тремтіти.

Володимир узяв вино, та не пив, а тільки тримав у руках.

 - Чому ж ти  стоїш, як засватана? Бери келих, - наказав він.

 - Я зле себе почуваю, княже. - тихо відповіла вона. - Не можу зараз пити...

- То ж добре вино - це ліки від усіх хвороб. Не вигадуй, а пий. Чи. може, ти тяжка?

Рогнеда з усіх сил намагалася тримати  себе в руках, щоб ані її голос, ні погляд не видали смертельного страху, що скував усе тіло.

 - Як я можу бути тяжка, княже, якщо тебе не було у Предславиному більше, ніж півроку. Коли б я чекала дитину, то вже от-от мала б народжувати, - відповіла вона.

 -То що, я єдиний чоловік на світі? Мені тут розповіли, що до тебе часто навідувався один і той самий гість із Києва, ти приймала його на самоті, відсилаючи усіх своїх прислужниць...

Отже, хтось у її наближенні стежив за нею, усе доповідав князеві. А може, й сам Еймунд її зрадив... Хоча в останнє не хотілося вірити.

 - То був просто купець, - сказала вона, дивлячись Володимирові в очі. - Він привозив мені заморські пахощі, тільки і всього.

- А може, той купець продавав тобі ще й щось інше? - князь раптом грюкнув кулаком по столу, аж келих, що досі стояв там і якого Рогнеда не могла наважитися взяти в руки, перекинувся і вино розтеклося по білій скатертині червоною плямою, що до болю нагадувала кров. - Зізнайся, Рогнедо, ти хотіла мене отруїти? Можеш і далі мовчати, та в тебе усе написано на обличчі!

 - Так, - сказала вона. - Я хотіла тебе вбити, княже.

Володимир важко зітхнув, Рогнеда побачила, що його обличчя враз ніби постарішало, чоло перетнула глибока зморшка. Він не знав нічого напевне - збагнула жінка. Якби вона сама не зізналася, а почала б обурюватися, заперечувати звинувачення, то він би їй повірив. А тепер усе  скінчено.

Князь і справді  почувався розгубленим. Він мав на меті просто виправдати свій вчинок, звинувативши дружину у можливих гріхах, у які й сам не вірив. Але важливо було змусити її виправдовуватися, принижуватися, побачити наляканою і збентеженою, щоб йому можна було розлучитися з нею з чистою совістю. Але він був впевнений у тому, що вона його не зраджувала і нічого лихого проти нього не замишляла. І от, вирішивши просто полякати дружину, він несподівано для себе дізнався, що вона бажала йому смерті.

 - Але чому? - глухо спитав Володимир, обережно ставлячи на стіл келих із вином і витираючи руки об одяг, так, наче один доторк до посудини з отрутою міг нашкодити йому. - Адже  ти прожила зі мною більше десяти років, народжувала мені дітей - і увесь цей час бажала мені смерті? Говорила про свою любов, а глибоко в душі леліяла мрію помститися за своїх убитих родичів?

Рогнеда могла б запевнити його, що давно забула і про батьків та братів, що загинули від рук приспішників Володимира, і про зруйнований Полоцьк - але яке те вже мало значення? Якщо Володимир колись  вибудовував для себе пояснення того чи іншого вчинку - його неможливо було переконати, що він помиляється - і вона це добре знала. У князя була така особливість - він сам починав вірити у те, що вигадував для виправдання власних дій, і завдяки тому,  словам його вірив і весь народ. Ба, навіть пізніше, багато століть потому, нащадки будуть твердо переконані у його правоті. Йому справді вдасться стати для майбутніх поколінь, як він і мріяв - бездоганним і навіть святим...

Отже, Рогнеда нічого не відповіла. Якщо потрібна якась причина для пояснення її вчинку - хай вона буде героїчною і піднесеною, і кровна помста за свій загублений рід цілком підійде. Чомусь їй у цю мить дуже ясно пригадалася та  перша ніч із Володимиром у  її покоях в Полоцьку... яка ж вона тоді була дурненька і наївна... А ще хотіла стати героїнею саг...

Володимир схопив із крісла Рогнедин одяг, який акуратно склала служниця, роздягаючи володарку перед сном, та жбурнув їй у обличчя.

 - Візьми і одягнися! - кинув він їй. - Маєш померти, виглядаючи достойно княгині,  а не як котрась там хвойда!

І вийшов, з усіх сил гуркнувши дверима.

***

Він вибіг із покоїв Рогнеди, відмахнувшись від охоронців, що стояли на чатах коло входу, жестом велівши їм залишатися, не супроводжувати його. Попрямував коридорами сонного палацу. Ніде жодного звуку, хіба надворі гавкав собака, і раптом завив так протяжно і голосно, аж у князя холодок пробіг по спині. "Це до смерті". - подумав він.

У Володимира паморочилося в голові, здавалося, в задушливих палацових переходах не вистачало повітря. Якась паніка охопила його... він подумав, що от зараз тут, у напівтемному коридорі впаде і задихнеться. Могутній князь, безстрашний воїн, який стільки разів заглядав у обличчя смерті, був на волосок від неї в бою з неприятелем, він, котрий без вагань забирав чужі життя, раптом почув себе наляканим і розгубленим.

Коли, нарешті, вибрів на ганок і похололими пальцями вчепився за гладенькі дерев'яні бильця, одяг на ньому був мокрий від поту, він увесь тремтів. Проте свіжий вітерець, що повіяв з боку ріки, привів його до тями та знову повернув можливість тверезо мислити. Хоча від того було не легше, а  тільки набагато важче.

***

Рогнеда, рухаючись мляво, немов сновида, одягла свої святкові шати, в котрих була ввечері на бенкеті. Сяк-так згорнула у вузол волосся, накинула убрус, спробувала застібнути на шиї важку гривню, та це їй не вдалося, тож розгнівано відкинула прикрасу. Зрештою, яке це має значення - будуть на ній її коштовності чи ні?